У поемі І. Котляревського “Енеїда” відображена українська дійсність XVIII ст. з її побутом, звичаями, обрядами, традиціями. Котляревський узяв за основу для свого твору поему римського поета Вергілія, але показав життя й побут різних верств українського суспільства. Цей твір вважається першим твором нової української літератури, написаним живою мовою.
Зміст статті:
Аналіз твору
Повністю вийшла друком у 1842 р.
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: бурлескно-травестійна поема (за визначенням автора – малоросійська опера).
Тема: глузливе зображення недоліків панівного класу України XVIII ст. – паразитизму, жорстокості, хабарництва, пияцтва, соціальної й моральної нікчемності.
Головна ідея: утвердження безсмертності українського народу, його ментальності, культури, мови, волелюбного духу; засудження жорстокості панів, морального звиродніння, хабарництва чиновників.
У поемі помітні натяки на українську дійсність. Котляревський натякає на царювання Катерини II, використовуючи алегоричний образ Цирцеї, яка живе на острові, ця “люта чарівниця // і дуже злая до людей“. Є й натяк на запровадження кріпацтва в Україні та його трагічні наслідки для народу: “Пропали всі ми з головами… // Пропали! Як Сірко в базарі, // Готовте шиї до ярма“. Згадується Запорізька Січ, Еней та його троянці уособлюють запорожців зі своїм кошовим. У поемі є багато деталей, які переносять читача у світ XVIII ст. – назви страв, напоїв, ігор, танців, описи звичаїв. Це дає підстави називати поему “Енеїда” “енциклопедією українського народознавства”.
Проблематика поеми:
- захист рідної землі від ворогів;
- почуття громадянського обов’язку;
- соціальна нерівність;
- моральна нікчемність панства, чиновників, повна байдужість до інтересів і потреб народу;
- розгульний спосіб життя панів;
- паразитичне існування можновладців;
- засудження негативних суспільних явищ: хабарництва чиновників, злодійства, інтриганства, підлабузництва, здирництва, пихатості, безкультур’я, кругової поруки, зловживання службовим становищем.
- виховання дітей;
- утвердження людських чеснот: добропорядності, поваги до батьків, кохання, вірності, виховання дітей на засадах народної моралі;
- таврування людських вад: брехливості, лінощів, зрадливості, нехтування християнською мораллю.
Герої поеми поділяються на “земних” і “небесних” – тобто богів і людей (у випадку Енея – напівлюдей).
До “земних” героїв поеми належать:
- Еней
- його батько Анхіз
- друзі-троянці Низ та Евріал
- цариця Дідона
- пророчиця Сівілла
- цариця Цирцея
- цар Латин
- його дружина Амата
- дочка Лавінія
- цар рутульців Турн
“Небесні” герої поеми:
- мати Енея Венера
- верховний бог Зевс
- бог-покровитель торгівлі Меркурій
- бог вітрів Еол
- бог моря Нептун
- богиня шлюбу Юнона
- бог ковальства Вулкан
Сюжет
ЗАВ’ЯЗКА
Греки руйнують Трою, і Еней з товариством вирушає в подорож. Богиня Юнона, яка тримає зло на Енея, просить бога вітру Еола вчинити на морі шторм. Еней обіцяє богові моря Нептуну хабар за те, щоб негода стихла, і Нептун усе залагоджує. Венера жаліється Зевсу на Юнону, і той каже Венері, що на Енея чекає велике майбутнє – йому належить заснувати Рим.
РОЗВИТОК ПОДІЙ
Еней із троянцями прибувають до Карфагену, де править цариця Дідона. Їх тут добре приймають, частують, і врешті Дідона закохується в Енея. Еней проводить у Карфагені два роки. Але Зевс гнівається на нього і посилає Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його місію – заснування Риму. Еней вирушає в мандрівку. Дідона спалює себе з горя.
Еней прибуває на Сицилію, де править цар Ацест. Троянців тут також гостинно приймають. Подано опис пиятики богів на Олімпі. Юнона через свою спільницю Ірисю підмовляє троянських жінок спалити флот. Еней бачить, що кораблі палають, і починає лаяти богів. Ті схаменулися, наслали дощ, і деякі кораблі вціліли. Еней пливе з товариством далі. Енеєві сниться його батько, який перебуває в пеклі та просить сина завітати до нього.
Еней прибуває до Кумської землі, де живе Кумськая Сівілла, яка допомагає героєві дістатися пекла. Там Іван Котляревський подає панорамну картину суспільних недоліків:абарництва, здирництва, пияцтва, лицемір’я тощо. Еней бачиться з батьком, який ще раз наголошує на тому, що Енеєві потрібно заснувати Рим.
Троянці припливають до Латинської землі, де править цар Латин. Латинові Еней подобається, і той хоче одружити з Енеєм свою доньку Лавинію. Щоправда, в матері Амати інший погляд на цю ситуацію. Лавинія заручена з рутульським царем Турном. Юнона насилає на Турна лихий сон, в якому він бачить, що Еней фліртує з Лавинією. Після цього Турн оголошує війну троянцям.
Починається протистояння троянців і рутульців. Показано героїчний подвиг Низа та Евріала, які відправляються на вилазку до ворожого табору й вирізають рутульців, але й самі гинуть.
КУЛЬМІНАЦІЯ
Протистояння триває, але жодна сторона не може перемогти. Зевс забороняє богам втручатися. Еней та Турн виходять на двобій.
РОЗВ’ЯЗКА
Еней перемагає Турна та вбиває його.
Стислий виклад
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він взявши торбу тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав.
Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав…
<…>
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка,
Енея не любила – страх…
Но гірш за те їй не любився,
Що, бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав;
І що його покійний дядько,
Паріс, Пріамове дитятко,
Путівочку Венері дав.
<…>
Впрягла в гринджолята павичку,
Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса;
Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку,
К Еолу мчалась, як оса.
“Будь ласкав, сватоньку-старику!
Ізбий Енея з пантелику,
Тепер пливе на море він.
Ти знаєш, він який суціга,
Паливода і горлоріз;
По світу як іще побіга,
Чиїхсь багацько виллє сліз.
Пошли на його лихо злеє,
Щоб люди всі, що при Енеї,
Послизли і щоб він і сам…
За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу,
Тобі я, далебі, що дам”.
Еол погоджується, і на морі починається шторм.
Еней кричіть, що “я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі штурм утих”.
Нептун іздавна був дряпічка,
Почув Енеїв голосок;
Шатнувся зараз із запічка,
Півкопи для його кусок!..
Нептун припиняє шторм.
Троянці продовжують свою мандрівку. Енеєва мати, богиня Венера, йде до Зевса жалітися на Юнону:
Зевес тогді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.
Прийшла Венера, іскривившись.
Заплакалась і завіскрившись…
Юпітер, все допивши з кубка,
Погладив свій рукою чуб:
“Ох, доцю, ти моя голубка!
Я в правді твердий так, як дуб.
Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство:
Не малий буде він панок.
На панщину ввесь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок.”
Еней прибуває до Карфагену, де править цариця Дідона.
В тім городі жила Дідона,
А город звався Карфаген,
Розумна пані і моторна,
Для неї трохи сих імен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бідняжка — що була вдова…
“Помилуй, пані благородна!
Не дай загинуть головам,
Будь милостива, будь незлобна,
Еней спасибі скаже сам.
Чи бачиш, як ми обідрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, ніби в дощ щеня!
Кожухи, свити погубили
І з голоду в кулак трубили,
Така нам лучилась пеня”.
Починається гостювання в Дідони:
Тут їли рознії потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубци, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в світках.
Сестру Дідона мала Ганну,
Насправжки дівку хоть куди,
Проворну, чепурну і гарну;
Приходила і ся сюди
В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фаналевій,
В стьонжках, в намисті і в ковтках;
Тут танцьовала викрутасом
І пред Енеєм вихилясом
Під дудку била третяка.
Дідона ж тяжко сподобала
Енея так, що і не знала,
Де дітися і що робить…
Щодень було у них похмілля,
Пилась горілка, як вода;
Щодень бенкети, мов весілля,
Всі п’яні, хоть посуньсь куда.
Енеєві так, як болячці
Або лихій осінній трясці,
Годила пані всякий день.
Еней проводить у Карфагені два роки, поки Зевс не вирішив нагадати йому про його місію.
Розсердився і розкричався,
Аж цілий світ поколихався;
Енея лаяв на ввесь рот:
“Чи так-то, гадів син, він слуха?
Убрався в патоку, мов муха,
Засів, буцім в болоті чорт”.
Прибіг Меркурій, засапавшись,
В три ряди піт з його котив;
Ввесь ременцями обв’язавшись,
На голову бриль наложив;
На грудях з бляхою ладунка,
А ззаду з сухарями сумка,
В руках нагайський малахай.
В такім наряді влізши в хату,
Сказав: “Готов уже я, тату,
Куди ти хочеш, посилай”.
Еней тоді купався в бразі
І на полу, укрившись, ліг;
Йому не снилось о приказі,
Як ось Меркурій в хату вбіг.
Смикнув із полу, мов псяюху.
“А що ти робиш, п’єш сивуху?–
Зо всього горла закричав.–
Ану лиш швидше убирайся,
З Дідоною не женихайся,
Зевес поход тобі сказав”.
Еней вирушає в мандрівку. Дідона спалює себе з горя.
Еней прибуває на Сицилію, де править цар Ацест. Троянців тут також гостинно приймають.
Ацест Енею, як би брату,
Велику ласку показав
І, зараз попросивши в хату,
Горілкою почастовав;
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала
І хліба повне решето.
Троянцям всім дали тетері
І відпустили на кватері:
Щоб йшли, куди потрапить хто.
Еней влаштовує поминки по своєму батькові Анхізу. Після поминок знову починається гулянка. Влаштовують бійку навкулачки між Даресом та Ентеллом. За цією бійкою спостерігають боги з Олімпу. Тим часом Юнона через свою спільницю Ірисю підмовляє троянських жінок спалити флот. Еней бачить, що кораблі палають, і починає лаяти богів. Йде дощ, частина флоту залишається неушкодженою.
Еней вкладається спати, й уві сні до нього приходить його батько:
Із пекла батечко явився
І синові таке сказав:
“Прокинься, милеє дитятко!
Пробуркайся і проходись,
Се твій прийшов до тебе батько,
То не сполохайсь, не жахнись.
Мене боги к тобі послали
І так сказати приказали:
Щоб ти нітрохи не журивсь,
Пошлють тобі щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
І швидше в Рим переселивсь.
Збери, всі човни, що остались,
І гарно зараз їх оправ;
Придерж своїх, щоб не впивались,
І сю Сіцілію остав.
Пливи і не журись, небоже!
Уже тобі скрізь буде гоже.
Та ще, послухай, щось скажу:
Щоб в пекло ти зайшов до мене,
Бо діло єсть мені до тебе.
Я все тобі там покажу…”
Троянці прибувають до Кумської землі.
Розгардіяш настав троянцям;
Оп’ять забули горювать;
Буває щастя скрізь поганцям,
А добрий мусить пропадать.
І тут вони не шановались,
А зараз всі і потаскались,
Чого хотілося шукать:
Якому меду та горілки,
Якому — молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать.
Де досвітки, де вечерниці
Або весілля де було,
Дівчата де і молодиці,
Кому родини надало,
То тут троянці і вродились;
І лиш гляди, то й заходились
Коло жінок там ворожить,
І, чоловіків підпоївши,
Жінок, куди хто знав, повівши,
Давай по чарці з ними пить.
Еней один не веселився,
Йому немило все було;
Йому Плутон та батько снився
І пекло в голову ввійшло.
Оставивши своїх гуляти,
Пішов скрізь по полям шукати.
Щоб хто дорогу показав:
Куди до пекла мандровати,
Щоб розізнати, розпитати,
Бо в пекло стежки він не знав.
Еней знаходить Кумськую Сівіллу, яка допомагає йому дістатися пекла.
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла, вся в шрамах;
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І, як в намисті, вся в жовнах.
“Я Кумськая зовусь Сівілла,
Ясного Феба попадя,
При його храмі посіділа.
Давно живу на світі я!
На світі всячину я знаю,
Хоть нікуди і не ходжу,
І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу:
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу — уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.”
Сівілла трохи очуняла,
Отерла піну на губах
І до Енея проворчала
Приказ од Феба в сих словах:
“Така богів олімпських рада,
Що ти і вся твоя громада
Не будете по смерть в Риму;
Но що тебе там будуть знати,
Твоє імення вихваляти,
Но ти не радуйся сьому.”
Еней з Сівіллою хватались,
До пекла швидше щоб прийти,
І дуже пильно приглядались,
До пекла двері як найти.
Як ось перед якуюсь гору
Прийшли, і в ній велику нору
Знайшли, і вскочили туди.
Пішли під землю темнотою,
Еней все щупався рукою,
Щоб не ввалитися куди.
Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах,
Живиця, сірка, нефть кипіла;
Палав огонь, великий страх!
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
Огненним пруттям оддирали
Кругом на спину і живіт,
Себе що сами убивали,
Яким остив наш білий світ…
Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж ізроду не женились
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі що грішило сміло
І не боялося сих мук.
Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмістри,
І ратмани, і бургомістри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили,
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі.
І всі розумні филозопи,
Що в світі вчились мудровать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі звізд щоб не знімали,—
Були в огні на самім дну.
Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тілько знай, що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах…
Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Гай! гай! та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв’язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.*
*Натяк на конотопського поміщика Максима Парпуру, який здійснив перше видання “Енеїди” без відома й згоди на те автора.
Еней бачить у пеклі й Дідону. Нарешті він зустрічає батька, і той просить одну з дівчат їм поворожити.
Почули голос виразніше,
І він Енею так сказав:
“Енею годі вже журитись,
Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід;
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.
І Римськії поставить стіни,
В них буде жити, як в раю…”
Троянці припливають до Латинської землі, де править цар Латин, дорогою щасливо проминувши острів злої цариці Цирцеї.
Земелька ся була Латинська,
Завзятий цар в ній був Латин;
Старий скупиндя – скурвасинська,
Дрижав, як Каїн, за алтин.
Латин дочку мав чепуруху,
Проворну, гарну і моргуху,
Одна у нього і була.
Дочка була зальотна птиця
І ззаду, спереду, кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом.
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода;
Хоть хто на неї ненароком
Закине молодецьким оком,
То так її і вподоба.
Сусідні хлопці женихались
На гарну дівчину таку,
І сватать деякі питались,
Які хотіли, щоб смаку
В Латиновій дочці добиться,
Царя приданим поживиться,
Геть, геть – і царство за чуб взять.
Но ненечка її Амата
В душі своїй була строката,
Не всякий їй любився зять.
Один був Турн, царьок нешпетний
З Латином у сусідстві жив,
Дочці і матері прикметний,
І батько дуже з ним дружив.
Не в шутку молодець був жвавий,
Товстий, високий, кучерявий,
Обточений, як огірок;
І війська мав свого чимало,
І грошиків таки бряжчало,
Куди не кинь, був Турн царьок.
Пан Турн щось дуже підсипався
Царя Латина до дочки,
Як з нею був, то виправлявся
І піднімавсь на каблучки.
Латин, дочка, стара Амата
Щодень від Турна ждали свата…
Латинові Еней подобається, і той хоче одружити з Енеєм свою доньку Лавинію.
Юнона насилає на Турна лихий сон, в якому він бачить, що Еней фліртує з Лавинією. Після цього Турн оголошує війну троянцям.
Смутна Амата пір’я драла,
Слізки ронила і вздихала,
Що Турн-князьок не буде зять;
Кляла Лавини родини,
Кляла кумів, кляла хрестини,
Та що ж? – против ріжна не прать.
Яга, під пелену підкравшись,
Гадюкой в серце поповзла,
По всіх куточках позвивавшись,
В Аматі рай собі найшла.
В стравлену її утробу
Наклала злості, мовби бобу;
Амата стала не своя;
Сердита лаяла, кричала,
Себе, Латина проклинала
І всім давала тришия.
Потім і Турна навістила
Пресуча, лютая яга;
І із сього князька зробила
Енею лишнього врага.
Починається протистояння троянців і рутульців.
Троянці уклада.ть союз з аркадцями проти рутульців. До війська Енея приєднується й Паллант, син царя Евандра.
Показано героїчний подвиг Низа та Евріала, які відправляються на вилазку до ворожого табору й вирізають рутульців, але й самі гинуть.
На перву рутулян попитку
Троянці так дали в одвіт,
Що Турн собі розчухав литку,
Од стиду скорчило живіт.
Звелів з досади, гніву, злості
На глум підняти мертві кості,
На щогли голови наткнуть
Нещасних Низа з Евріалом
Перед самим троянським валом,
Щоб сим врагів своїх кольнуть.
У бою гине Паллант.
Таку побачивши утрату,
Аркадці галас підняли,
Клялися учинить одплату,
Хоча би трупом всі лягли;
На щит Палланта положили,
Комлицькой буркою прикрили,
Із бою потаскали в стан.
О смерті князя всі ридали,
Харциза Турна проклинали,
Та де ж троянський наш султан?
Но що за стук, за гомін чую?
Який гармидер бачу я!
Хто землю так трясе сирую?
І сила там мутить чия?
Як вихри на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорватися хотять;
Еней так в лютім гніві рветься,
Одмстить Палланта смерть несеться,
Сустави всі на нім дрижать.
Протистояння триває, але жодна сторона не може перемогти. Зевс забороняє богам втручатися. Еней та Турн виходять на двобій.
І вмиг, вхопивши за чуприну,
Шкереберть Турна повернув,
Насів коліном злу личину
І басом громовим гукнув:
“Так ти троянцям нам для сміха
Глумиш з Паллантова доспіха
І думку маєш буть живим?
Паллант тебе тут убиває,
Тебе він в пеклі дожидає,
Іди к чортам, дядькам своїм”.
З сим словом меч свій устромляє
В роззявлений рутульця рот
І тричі в рані повертає,
Щоб більше не було хлопот.
Душа рутульська полетіла
До пекла, хоть і не хотіла,
К пану Плутону на бенкет.
Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.
