Роман у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко: аналіз, стислий виклад, характеристика персонажів, аудіо

У глибокому й проникливому романі у віршах “Маруся Чурай” розповідається про нещасливу історію кохання Гриця й Марусі. Але лише цим зміст роману не обмежується. Авторка змушує читача замислитися над такими питаннями, як зрада та вірність, справжнє кохання, прощення, значення творчості в житті людини, здатність робити вибір – часом дуже нелегкий! Також змальована Україна XVII століття у період боротьби проти загарбницької політики польської шляхти.

Аналіз:

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: історичний роман у віршах (визначення Ліни Костенко).

Тема: зображення нещасливого кохання Марусі та Гриця; зображення України XVII століття.

Ідея: незнищенність українського народу та його безсмертя в пісні, важливість мистецтва для збереження пам’яті, важливість мистецтва в житті народу й окремої людини.

Персонажі: Маруся Чурай та її коханий Гриць Бобренко; мати Марусі – Чураїха; мати Грицька – Бобренчиха; полковий обозний Іван Іскра; полтавський полковник Мартин Пушкар; козак Лесько Черкес; війт Семен Горбань; Галя Вишняківна.

Композиція: роман складається з 9 розділів. Простежуються дві сюжетні лінії: особиста (кохання Грицька та Марусі) та історична (боротьба козаків проти польської шляхти). У романі наявна ретроспекція – спогади Марусі напередодні страти. Використовується кілька баладних сюжетів, наприклад, сюжет про використання приворот-зілля або про одруження з багатою дівчиною з меркантильних міркувань.

Історична основа:

За переказами, Маруся народилася1625 р. в родині урядника Полтавського добровільного козачого полку Гордія Чурая, патріотичної, мужньої людини. У сутичці з шляхтичем, який знущався над простими людьми, запальний Чурай зарубав кривдника, тож мусив тікати з Полтави на Січ, згодом  загинув у битві під Кумейками в 1637 р. Легенда подає кілька варіантів розгортання долі Марусі. За переказами, її обранець, козак Григорій Бобренко піддався умовлянням матері й поставатався до багатої дівчини. Маруся хотіла втопитися, але її врятував Іван Іскра. З помсти дівчина отруїла зрадливого коханого, за це її засудили до страти, але Іван Іскра привіз наказ від гетьмана Богдана Хмельницького про помилування. Через докори сумління Марусі померла за півроку від сухот. За іншим варіантом, МАруся пішла на прощу до києва, звідки не повернулася – ймовірно, померла в монастирі.

Сюжет:

Марусю Чурай судять у Полтаві за те, що вона буцімто отруїла Грицька Бобренка. Під час обговорення судді беруть до уваги різноманітні подробиці справи. Так, ми дізнаємося, що Маруся та Грицько були закохані з самої юності, разом виростали; коли Грицько брав участь у численних козацьких походах, Маруся вірно його чекала. У Марусі є поетичний талант, вона складає проникливі пісні. Родина Марусі  небагата – вона живе з матір’ю, батько – Гордій Чурай – загинув під час антипольського повстання (його було страчено). Натомість родина Грицька доволі заможна, але його матір хоче породичатися з більш багатими людьми – родиною Вишняків. Тому Бобренчиха проти одруження Грицька з Марусею і всіляко наполягає на його сватанні до Галі Вишняківни. У якийсь момент Грицько втомлюється від постійних нарікань матері й зраджує своє кохання. Він засилає старостів до Галі. Проте він розуміє всю глибину свого вчинку, катується і врешті-решт йде до Марусі просити вибачення. Але вона відмовляє йому в цьому, демонструючи максималістський підхід до життя: “А з чого ж, Грицю, пісню я складу?” Тоді Грицько випадково випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе…

Після смерті Грицька Маруся тяжко страждає. Смерть видається їй спасінням, тому вона навіть не захищається в суді. Відчайдушні спроби вберегти Марусю від страти робить закоханий у неї Іван Іскра: він мчить із листом до Богдана Хмельницького, і той своїм наказом забороняє страту.

Марусина мати скоро помирає, і Маруся вирушає на прощу до Києва. Під час  подорожі вона бачить спалену, спустошену битвами Україну. Повернувшись додому, Маруся прагне забуття. Іван Іскра пропонує їй одружитися, але Маруся відмовляє йому, пояснюючи, що помирає від сухот (туберкульозу).

Стислий виклад:

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Розділ І

Твір починається фантазією авторки про те, що, можливо, знайшлась би книга, яка врятувалася в страшній пожежі 1658 року. У цій книзі ми б могли прочитати про суд на Марусею Чурай.

Вдова Бобренчиха звинувачує Марусю у вбивстві свого сина Григорія. Маруся мовчить і жодним чином не захищається. Виступають свідки, наприклад, Параска Демиха:

Коли ж невдовзі чую —— у Бобренків
великий гвалт. То я туди городом.
Лежить Грицько, увесь уже посинів,
хрипить, здрігає, роздирає ковнір.
<…>
В таких походах куля обминула,
не подолала вражеська рука,
щоб де? аж дома! дівка підманула,
струїла геть такого козака!
<…>
— Є докази, що це вона дала пиття?
— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?
Кому він ще так знівечив життя?

Наступний свідок, Фесько, розповідає, як одного разу Маруся з Грицьком стояли біля млина над Ворсклою. Після розмови Маруся стрибнула у воду й втопилася би, якби її не витяг Іван Іскра. Інші свідки кажуть, що

Маруся — відьма,
що у Полтаві гіршої нема…

Судді ще раз зачитують звинувачення:

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,
єдиний син достойної вдови,
котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,—
чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
і скрізь, де полк Полтавський воював.
А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому,
хотів ввести у дім собі жону.
Отож нагледів дівку, собі рівну,
дізнавши, певно, що і він їй люб,
Грицько посватав Галю Вишняківну,
повзявши намір брати з нею шлюб.
Чурай Маруся, що його любила,
любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила,
підсипавши отруту у вино.
Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,
як не було, а ревнощі — це сказ.
Так стався злочин. Хлопець у могилі.
І от стоїть убивниця пред нас.

Висувається інша версія: можливо, це було чар-зілля, яке виявилося отруйним. Марусю звинувачують у недостатній скромності, нецноті. Пушкар зауважує, що і з Гриця добрий був лайдак… не хто ж, а він звів дівчину з пуття. // І то була любов, а не розпуста.

Бобренчиха відповідає на слова Пушкаря, і виявляється, що вона стежила за зустрічами Маруся та Грицька. На слушне запитання суду, чому ж тоді вона не перечила їхнім стосункам, Бобренчиха відповідає:

— Щоб у заміжніх погубив підметки?/
Чи, як чернець, скоромився мирським?
Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,
котра тягалась бозна-де і з ким!
<…>
…прийняв присягу Шибилист Яким.
— Даруйте… я… незвичка промовляти,
Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти
і Гриця знаю ще у сповитку.
Он там сидить та бідна Чураїха.
Чи на суді була вона коли?
Проз їхній двір тоді я саме їхав,
коли Грицька на цвинтар повезли,
Чи рвала мати так на собі коси,
як задзвонили по його душі?
Та він же їй як рідний син і досі,
у них і виріс там на шпориші.
Вона ж свою дитину годувала
та вже й сусідську бавила, чужу.
Бобренчиха ж тим часом воювала —
за курку, за телицю, за межу.
Все нíколи. То в них і повелося:
сьогодні ситий, бо учора їв.
То те дитя й на ноги зіп’ялося,
і розуму дійшло у Чураїв.
Коли ж у Гриця вибилось навусся
і Чураївна стала на порі,
то полюбилась хлопцеві Маруся,—
могли б лише радіти матері.
Воно на те й заходилось спочатку.
Грицько пішов тим часом у похід.
Попідростали верби і дівчатка,—
про це в суді, можливо б, і не слід,—
але ж Маруся так його чекала,
такі літа одна перебула!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Суд переривається візитом посланця з Січі.

Погиб козак од женської руки.
— Домарики, така у вас і смерть.
Безславно вмер, а кажете: убито.
<…
Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!

На другий день суду Маруся знову відмовляється від захисту. Іван Іскра, закоханий у неї, каже:

— Я прόшу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
<…>
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

Марусю засуджують до страти.

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

Розділ II

Іван Іскра мчить із листом до гетьмана Богдана Хмельницького.

СПОВІДЬ

Розділ III

Маруся у в’язниці чекає на страту і обдумує все своє попереднє життя та їхнє кохання з Грицьком.

…Пройшло життя. Не варт було і труду.
Лише образи наберешся вщерть.
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
<…>
Я теж убивця. Я убила Гриця.
<…>
Навпомацки з підлоги підвелася.
Не розчесавши коси, заплелася.
Все так, як є. Приречена. Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна…
…А вже світає. Сумно, сумно, сумно
благословляється на світ.
Десь коні ржуть і глухо грають сурми.
Полтавський полк виходить у похід.
<…>
Далекий гомін сповнює в’язницю.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
що я тебе в похід не проведу!
Ой, ллються сльози материнські, ллються!
Свята печаль, печаль без гіркоти.
Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.
А як загинув, як загинув ти?!
<…>
Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.
…Було, під вечір лущимо квасолю,
а Гриць іде городами до нас.
Вечірнє небо світиться красою,
і соняхи гудуть, як тулумбас.
<…>
Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.
Цікаве. А ласкаве, як телятко.
Хороший хлопчик, трохи шалиган,
усе збивав шоломи шелюгам.
Усе, було, ми разом, все ми разом —
пірнаєм в річку і по кручах лазим.
<…>
Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима,—
спасибі вам, дали мене до школи,
де дяк учив і грамоти, й письма:
Козацька школа, крита очеретом
благенькі стіни, плетені з лози,
на піввікна заплющена заметом
три лави, стіл, псалтир і образи.
<…>
Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.
<…>
…Спливло життя, як листя за водою.
Я пригадала матір молодою.
Вона у мене, як була молодша,
була предивна, як на людський глузд.
Було, сльозами набрякають очі,
вона ж сміється кутиками вуст.
Таке обличчя чи така вже звичка,
а голосочок! — чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка,
вуста сміються, а в очах печаль.
Вона й мені казала:
— Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози — не виходь на люди.
Болить душа — не виявляй на вид.
Як горе те сподіялося з нами,—
не стало батька, то на другий рік
так хлопці і ходили табунами,
щоб хоч побачить матір звіддалік.
Та й батько теж удатний був на вроду.
А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
Звела їх доля, наче, в нагороду
за те, що мали незглибимі душі.
Було, дивлюсь та й думаю: “Ой нене,
який у мене тато!” — або знов:
що я колись як виросту, і в мене,
і в мене буде отака любов!
…Ну, от я й виросла.
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я — навіжена. Я — дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.
Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.
<…>
Чурай, той так: побачив свою долю,—
ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А що у мене стіни голі,—
повісим костю саджені пістолі
та килим з дірком. І у курені
з тобою буде солодко мені.
А Гриць не так. То розум десь не татків:
— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?
Багатому і діти чорт колише,
а бідному і янгол не рідня.
А як землі нам мати не одпише?
А ще ж стягтися треба й на коня.

Маруся спочатку не йме віри, що Гриць її зрадив, потім усе-таки розуміє це.

Спинити Гриця не зробила й спроби.
Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.
І хоч би злість яка чи ворожнеча,—
нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Усе жаліла я його чомусь.
Або до Галі мислями звернусь:
— А може, хтозна, може, так і треба
Бо хто я, Галю, проти тебе?
Ти Вишняківна. Рід у вас гучний
Таких родів не густо у Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.
Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
а в нього слава за великі гроші.
Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
він просто вміє взяти запівдáрма.
Він посідає греблі і поля,
у церкву ходить майже щосуботи.
Хто — за Богдана, хто — за короля.
А він — за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне — боротись до загину.
<…>
Такі пухкі у Галі рученята,
коса білява, куца і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
і пишно закопилені вуста.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушóк.
Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—
гостренькі зуби — чисто ховрашок.
Ото як вийде, як заграє брівками,
очима стрельне і туди, й сюди,
у чобітках із мідними підківками,
зелений верх, козлові переди.
І сниться хлопцям — придане горою,
комори, скрині, лантухи, вози!
А понавколо свахи ходять роєм,
а зверху Галя котить гарбузи…
А може, я несправедлива до неї?
А може, саме таку дружину треба козакові,—
до печі і до городу, до коней і до свиней,
і до ради, і до поради, і вночі до любові?
Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,
щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.
Приніс чоловік додому свою потовчену душу,
а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.
<…>

А тут іще почав у нас бувати
син Остряниці Якова, Іван.
<…>
Такий суворий, очі крижані.
Грицько був красень, очі — як терночки.
А цей мовчить і блідне при мені.
А слово скаже — з пам’яті не викинеш.
А більш мовчить, не щедрий на слова.
Таке обличчя, зразу і не звикнеш, —
різке, як меч. Тонке, як тятива.
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
що в мене часом думка промайне:
чи, може, він щось має проти мене,
чи, може,— він ненавидить мене?
<…>
Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.—
А я кажу: — Та цур йому, чудний.—
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
— Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.
<…>
Бо ж річ не в тім — женився, не женився,
прийшов, пішов, забув чи не забув.
А в тому річ, коли він так змінився?
Чи, може, він такий і зроду був?
Нестерпний біль пекучого прозріння!
Яка мене обплутала мана?
Чи він мені, чи я йому — нерівня.
Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
<…>
А вже пішли про мене й поговори.
Знов потяглися тоскні вечори.
Бо то вже так, вже як пішлось на горе,
то так уже і піде, як з гори.
Вже й не співалось. І слова ті самі ж,
а мов не ті, таке щось в них смутне.
Вже й подруги повіддавались заміж,
уже й не кличуть дружкою мене.
Бо я така зробилась, як черниця.
Куди вже там співать про молоду?
Куди вже там ходить на вечорниці,
як я до церкви ледве вже іду?
А люди судять, їм аби причину.
Дарма що лихо, що такі часи.
Iшла крізь очі, мов крізь колющину,
обдерта до кривавої роси.
<…>
Бобренки, ті не дуже бідували.
Вони в оренду землю віддавали.
У Кривохатках хатка та нова —
єдина, може, хатка не крива.
Але й жили! Душили копійчину.
У дві душі робили без спочину.
Як тих людей двох доля спарувала?
Там завжди сварка висіла, як чад.
Бобренчиха не те щоб хорувала,
ні, то вже вдача. Все, було, невлад,
все їй не так, і чоловік, і хата.
Все щось болить, то груди, то живіт.
Така була висока і цибата,
як чапля з Перещепинських боліт.
Все скаржилась, ходила якось боком.
Кляла Бобренка на усі лади.
А ненаситна! — що нагледить оком,
то дзьобом так і вихопить з води.
Жили од нас за третім перелазом.
Мій батько співчував йому, невдасі.
Вони іще й парубкували разом,
і поженились десь у одночассі.
На Дмитра десь. А вже десь на Варвари
прийшов Бобренко, похиливши гребінь:
“Знайшов собі ти дівчину до дари,
а я ускочив під дурного греблю”.
І в нього кров козацька закипала,
і стугоніли в пам’яті шаблі.
Вона ж його як в землю закопала,
і він притих, заборсався в землі.
Та й став домашніх хоругов хорунжим.
Не піднімав очей на Чурая.
Пішов би з військом у похід,—
так грунт же.
Струснув би з себе той хомут,— сім’я.
<…>
А якось їхав через Ворсклу возом,
чи задрімав, чи так не додививсь,
і в Іордань, затягнену морозом,
вночі з конем і возом проваливсь…
Бобренчиха лишилася вдовою,
лютіша стала до роботи вдвоє.
Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—
уся пішла в роботу і у злість.

Грицько виправдовувався перед Марусею:

Душа розм’якла якось, заморилась,
хоч коники ліпи, як з м’якуша.
До всього звикла, із усім змирилась
і від життя схотіла бариша.
Бо хто, як я, намучивсь на війні,
тому життя підскочило в ціні.
А мати стогне, мати дошкуляє,
що божий день пиляє та й пиляє:
— От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.
А хто, Бобренки, є на світі ми?
От з Вишняками як породичаємось,
увійдеш в значність між людьми.
<..>
Якби вона сварилася, кричала,
то я пустив би все там шкереберть.
А то зробилась тиха, все мовчала,
сорочку шила все собі на смерть.
Отак і сталось. Вийшов я із хати.
Дядьків своїх узяв у старости.
І сам не знаю,— щоб одну кохати,
а другу в церкву до вінця вести!
Які я муки пережив пекельні!
Од крику серця як я не оглух!
Шкварчала совість, наче на пательні,
і обганялась од зелених мух.
Мені, мабуть, довіку буде сниться,
як я стою, не піднімаю віч.
А ті свати лопочуть про куницю,
а та дурепа колупає піч!
Як я крізь землю там не провалився?
Не збив кулак об стіни об оті?!
І як я потім у шинку напився,
на матір крикнув вперше у житті!
…Вже й на весілля кендюх начиняли,
гусей ловили і діжу вчиняли.
Вже ми удвох ночуємо в коморі.
Дивлюсь до ранку на холодні зорі.
Світає. Душно. Всипища, макітри,
ліхтар мосяжний, тьмяний від комах.
Три бочки меду, вісім куф селітри,
та ми удвох на шльонських килимах.
То слава ж богу, що боронить звичай
чіпати дівку. Я ж би і не зміг.
Палив мене такий великий відчай,
отак би встав та й безвісти забіг!
Воно ж, товкуще, навіть не завважить, —
пече, скубе, затовкує та смажить.
Б’є в килими, неначе в тулумбаси,
та промиває кишки на ковбаси.
А заспіває — хиже та дрібне,—
мов по тарелі ложкою шкребне!
А якось раз приходжу, застаю —
співає пісню — при мені! — твою.
Про нашу греблю, про ті наші верби,
про дні, що душу спомином печуть.
А я збілів. А я, здається, вмер би,
аби хоч раз ще голос твій почуть!

Маруся вирішує вчинити самогубство й готує для себе отруту. Несподівано до неї приходить Гриць.

— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки.
Я на коліна стану, ти простиш?
— Я найдорожчі сплакала літа.
Чого вернувся до моєї хати?
Ми ж розлучились… Матінко свята!
Чи я ж тебе примушую кохати?!
Коли своїм коханням поступився
заради грошей і багацьких нив,
чи ти тоді од мене одступився,
чи сам себе навіки обманив?
<…>
Тоді я двері відчинила в ніч.
Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,
як я сказала:
— Йди собі, іди! —
А він сказав:
— Мені ж нема куди.
Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе, і помирає.

ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

Розділ IV

Тим часом Іскра прибуває до Богдана Хмельницького й отримує від нього наказ про помилування Марусі.

СТРАТА

Розділ V

Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.
<…>
Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:
— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —
<…>
Замовкли всі,
ніхто й не ворухнеться.
Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
— Диви яка, іде і не споткнеться!
— Іде під зашморг, а диви яка!
— На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?
<…>
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.
<…>
І раптом вершник врізався в юрбу.
Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
Папером вершник у руці стрясав:
— Спиніться!
Гетьман нас уповновластив
читати вголос цей універсал!
— Іване! Брате! Як ти встиг?! —
кричав Лесько і тряс його за груди.
Суддя стояв ні в сих ні в тих.
І раптом вголос заридали люди.
<…>
…Гойдався зашморг, вже він не потрібний.
Юрмились люди, добра новина.
Сміявся тесля, головою срібний,
що не згодиться тут його труна.
<…>
Якісь жінки вже бігли до Марусі.
Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.
Вона стояла, мов застигла в русі,—
уже по той бік сонця і життя.

ПРОЩА

Розділ VI

Увага читача виводиться із полтавського на всеукраїнський рівень, адже Маруся йже на прощу до Києва, протягом своєї мандрівки спостерігаючи за життям інших українців. У цю путь мАруся вирушає після поховання матері.

…Чвяхкотіла земля у старих постолах,
похилилися верби в осінньому шматті.
Повезли мою матір на білих волах,
неоплакану матір, неоплакану матір.
Спочивай, моя мамо, там легше тобі.
Там ніхто не завдасть невигойної муки.
Я ішла за тобою одна у юрбі.
От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.
<…>
І одридали в небі журавлі
мені людину в світі найдорожчу.
Отой горбочок свіжої землі
поцілувала. Та й пішла на прощу.
…Учора вмилась в річці Полузір’є.
Дивилась в небо — пролітає птах.
Така безмежність і таке безмір’я!
Мій біль в мені. А я у цих степах.
Легенький вітер трави хилитає.
Пасе корову тітка на межі.
Ніхто мене нічого не питає.
Я всім чужа, і всі мені чужі.
Іду. Бреду. Захочу, то й спочину.
Розбиті ноги остуджу в росі.
Ніхто мені не дивиться у спину.
Я йду. Людина. Я така, як всі.

У дорозі Маруся зустрічає попутника – мандрівного дяка, який далі її супроводжує.

…І знову шлях. Тополі та могили.
Архемівка. Григорівка. Панфили.
Остапівка. Карпилівка. Тишки.
Так і йдемо, крізь горе навпрошки.
Хтось десь в селі проторохтів гарбою.
Та й знову тиша тугою бринить.
А дяк говорить наче сам з собою.
Іде, старенький, все щось бубонить.
— Коли я в бурсі пізнавав науки,
Афіни й Рим пройшли крізь мої руки.
От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.
А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: “Як руїни Трої”.
Про Київ так ніхто ще не сказав.
<…>
В руїни вулиць заточився храм.
Дзвіниця — мертва. Обгоріли крони.
І все німе — і гори, і Поділ.
В Литву до себе вивіз наші дзвони
литовський гетьман Януш Радзивілл.
Покинуті, попалені, похмурні
стоять двори, базари, винокурні.
Сади стоять, примерлі од пожежі.
Людей немає. Коні не іржуть.
Лиш на валах необгорілі вежі
стирчать у небо. Попіл стережуть.
Оце мій Київ, це моя вітчизна.
Залиті кров’ю київські вали.
Ой люди, люди, божа подобизна
до чого ж ви цю землю довели?!

ДІДОВА БАЛКА

Розділ VII

Цей розділ, а також розділи “Облога Полтави” і “Весна, і смерть, і світле воскресіння” об’єднані одним сюжетним стрижнем – розповіддю про облогу Полтави польсько-шляхетським військом.

Іван Іскра ділиться з дідом Галерником переживаннями щодо Марусі – вона повернулася з прощі зовсім хвора, але відмовляється від будь-якої допомоги. Іскра розуміє, що, можливо, він і одружиться коли-небудь, але саме Маруся – його єдине кохання.

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
і матері посивілі од сліз.

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

Розділ VIII

Польське військо облягло Полтаву, але місто тримається. Іван Іскра стоїть на валу і згадує про Марусю.

І вже забута богом і людьми
живе Маруся в захистку зими.
У снігових завоях завірюхи,
де вже од хати тільки острішок,
калиною годує омелюхів,
отих жовтеньких стомлених пташок.
Лиш час від часу прогучать копита.
А там до хати й стежка не пробита.
Біліє сніг в лелечому гнізді,
і льоду вже намерзло півбадді.
Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди,
а то ж одна, ніколи і нікуди.
Сухотний кашель надриває груди.
<…>
Іван узяв ту руку, мов крижину:
— Ходім зі мною, доленько, ходім.
Якби мені ти стала за дружину,
яка б то радість увійшла в мій дім!
Не повернула навіть голови.
Лише печальне око з-під брови.
Важка жалоба чорної коси,
і тільки тінь колишньої краси.
— Кого ти любиш, Іване?
Мене
чи свою пам’ять?
Красива я була, правда?
Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була, правда?
Схожа на свій народ.
А тепер моє обличчя зведене судомою болю.
Вмираю від сухот.
<…>
Ти любиш не цю, Іване.
Ти пам’ять свою кохаєш.
<…>
— Я і тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змовин і сватів.
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.
Як не полюбиш, в мене вистачає
на двох любові. Якось проживем.
— Мене, Іване,—отаку понівечену?
Мене, Іване,—отаку гірку?
Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,
ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя — руйнóвище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте.

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

Розділ IX

Облогу врешті знято, Полтава вистояла. Починається весна.

Богдан підняв козацтво за свободу,
універсалом обіслав полки.
— І знов земля кипить у боротьбі.
І знову я належу не собі,—
сказав Іван. Дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.
Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду,— пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.
І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскро вічного вогню!
Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, боже мій, мою!
І “Зелененький барвіночку”,
й “Не плач, не журися,
а за свого миленького богу помолися”.
І про того козаченька,
що їхав за Дéсну.
“Рости, рости, дівчинонько,
на другую весну!”
<…>
Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: “Ой не ходи, Грицю”.
А я стояла… Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.

Також можна прослухати інформацію про Марусю та уривки з поеми онлайн.


Привіт! Мене звуть Тетяна Волох, я викладач української мови та літератури, авторка цього сайту й повного курсу підготовки онлайн “ЗНО без нервів“. Я вже допомогла 100+ учням якісно підготуватися до цього важливого іспиту. Із радістю допоможу й Вам!:)

Залишити відповідь