Комедія “Мина Мазайло” Миколи Куліша: аналіз, стислий виклад, відео

Один із критиків назвав твір Миколи Куліша “філологічним водевілем”. Пристрасті в цій п’єсі розгоряються навколо прагнення голови родини – Мини Мазайла – змінити своє прізвище на інше, “більш благородне”.

Аналіз:

Літературний рід: драма.

Жанр: сатирична комедія.

Тема: зображення українізації та міщанства в Україні в 20-ті роки ХХ століття.

Ідея: висміювання міщанства й національної упередженості.

Головні герої: Мина Мазайло, його дружина Килина, його дочка Рина, син Мокій, подруга Рини Уля Розсоха, дядько Тарас, тьотя Мотя з Курська, вчителька «правильних проізношеній» Баронова-Козино.

Сюжет:

Харкіський службовець “Донвугілля” Мина Мазайло за будь-яку ціну прагне змінити своє прізвище на “більш благородне” – російське. Зупиняється на варіанті “Мазєнін”. У своєму старому прізвищі він вбачає причину всіх своїх службових і особистих поразок. Мину підтримують дружина Лина та донька Рина та викликана з Курська Тьотя Мотя. Його син Мокій, захоплений українською мовою, категорично проти цього і навіть хоче додати до старого прізвища загублену частинку “Квач”, яка вказує на чумацьке походження Мазайла.  Рина умовляє свою подругу Улю закохати Мокія в себе, щоб він покинув свої думки про збереження українського  прізвища та приєднався до інших членів родини. Уля погойдується, але в процесі фліртування з Мокієм і сама починає цікавитися українською мовою. Також проти зміни прізвища дядько Тарас. Друзі Мокія, комсомольці Губа, Тертика, Аренський, вважають, що у майбутньому взагалі зникне потреба в прізвищах – буде тільки індивідуальний номер. Мина врешті змінює прізвище і гордо демонструє членам родини номер газети, де надрукована інформація про це. Однак у тому ж номері присутнє й повідомлення про звільнення Мини з посади “через систематичний опір українізації”.


Стислий виклад:

ПЕРША ДІЯ

До Рини приходить її подруга Уля.

Рина: А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не “сапоги”, а “спаг’і”… <…> А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. <…> Ой Улю, ой Улюнюі Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…

— Ха-ха! Хіба це поможе?

— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто… Улюню! Золотко!

Уля схвильовано:

— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку?

— З українського.

— Не розумію. Як це?

— А так, що тільки з українського. <…> Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.

До кімнати заходить Мокій, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима.

Рина знайомить Мокія з Улею, вдаючи, що та не знає значення деяких українських слів – «бразолійний» і «бринить». Мокій неохоче пояснює. Рина умовляє брата піти з Улею в кіно, щоб пояснити тій «написи до картин»: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою… Мокій починає з ентузіазмом пояснювати Улі різноманітні помилки на афішах.

Уля йде до Мокія в кімнату, а Рина та Лина починають в черговий раз переписувати телеграму до тьоті Моті в Курськ. Під час цього вони лаються та обзивають одна одну, виривають одна в одної телеграму.

Додому повертається Мина:

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів… (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній.

<…>

Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: “Вам чого?” Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев… і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить… Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: “Вам чого?” — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: “Вам чого? — питаю”.

Дізнавшися, що прізвище змінити можна, Мина, Рина і Лина неабияк радіють та одразу починають перебирати варіанти: Сірєнев, Сіренський, Розов, Тюльпанов, навіть фон Лілієн. Залишається тільки змусити Мокія змінити прізвище.

ДРУГА ДІЯ

Два дні по тому. Рина дізнається від Улі, зо їх стосунки з Мокієм розвиваються: вони вже були в кіно, він пригощав Улю водою с сиропом, купував печиво, розмовляв про українську мову кохання. Рина робить однозначний висновок – Мокій закохується!

Приходить вчителька Баронова-Козино. Вона не може згадати прізвище свого учня, Мокій підказує:

— Може, Мазайла?

Баронова Козино

— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам’ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…

Мокій аж потемнів:

— Мій папа?.. Прізвище?

Баронова Козино

— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?

Мокій глухим, здушеним голосом:

— Однині… (розкашлявся) у мене папи нема!

<…>

 Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:

— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній? <…> — Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати… Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами…

Уля

—Що?

Мокій

— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!

Уля спочатку лякається й відмовляється, але Мокій наполягає, що в неї «все українське: очі, губи, стан». Як доказ своїх слів він наводить відомості з антропології українців. Уля розтає і погоджується, щоб Мокій її «українізував».

Баронова-Козино починає вчити Мокія правильної вимови російських слів. У нього це погано виходить. Мокій, навпаки, починає вчити Улю, як правильно читати українською. На жаль, їй теж це погано вдається.

Мокій до Улі:

— Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею... (У нестямі). У криницю його! У криницю!..

Убігли мати й Рина.

Мазайло до Мокія:

— Це мене?

Мокій до батька:

— Тільки тебе.

— У криницю?

— З новим прізвищем! У криницю!

Мати до Рини:

— Чуєш?.. (Трагічно) Боже мій, почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..

З’являється тьотя Мотя. Одразу ж порога вона питає, що робиться на вокзалі. Ніхто не може зрозуміти, в чому справа, поки вона не пояснює:

— Не бачили, не читали? “Харків” — написано. Тільки що під’їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: “Харків”. Дивлюсь — не “Харьков”, а “Харків”! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?

Приїхав дядько Тарас, що дуже лякає членів родини, охочих змінити прізвище.

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!

ТРЕТЯ ДІЯ

У родині вирішують влаштувати дискусію, щоб переконати Мокія. Відбувається розмова між Риною та Улею. Рина звинувачує подругу, що тій не вдалося «прикохати» Мокія, що вона сама в нього закохалася.

— Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло… Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш?

— Серйозно?

— Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так… На межі його паси, на межі… Затумань йому голову, захмели, щоб як п’яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив!

— А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському “дружиною” зветься? <…> І знаєш, “дружина” — це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” — то означає “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай; рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.

Увійшли: тьотя Мотя в новому платті, Мазайлиха, Рина, Уля. Дядько Тарас, не помітивши їх:

— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане! (Побачив тьотю Мотю, Мазайлиху й дівчат). Це я у його питаюсь. (Іронічно). А чому б ще вам, кажу, нашого головного командувателя України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перевести? По-їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?

Приходять товариші Мокія – комсомольці Губа, Тертика, Аренський. Розпочинається дискусія та голосування.

Тьотя увірвала Мокієву промову. Задихана:

— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Мо-ко, невже ти не руська людина?

Мокій:

— Я — українець!

Тьотя:

— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?

Мокій:

— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…

Тьотя:

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…

Мазайло, випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя:

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

Мазайло:

— Частина — наші малороси, себто руські…А частина, з’явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!

Тьотя:

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас:

— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов’яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окуляри). Ось… Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов’яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!

Мокій:

— Мені, я ще не скінчив… Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них…

Мокій до батька:

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти — валуєвський асистент, папо!

<…>

Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою:

— Слово маю я! (Теж захвилювалася, випила води). Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!

<…> Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі “Дні Турбіних” — я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, “Дні Турбіних”. Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви…

За зміну прізвища голосують Мазайло, Мазайлиха, Рина, Баронова-Козино, тьотя Мотя.

Мокій

— Маю пропозицію: прізвище “Мазайло” не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач…

Товариші Мокія, комсомольці Губа, Тертика й Аренський говорять, зо за комунізму потреба в прізвищах узагалі пропаде – у кожної людини буде тільки номер.

Дядько Тарас теж пристає на пропозицію змінити прізвище, але з умовою – залишити корінь –маз-. Починається придумування нового прізвища.  Спільними зусиллями придумують – Мазєнін.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

Уля розповідає Рині про кохання Мокія. Рина одразу ж вирішує, що тепер Улі слід поставити Мокієві умову – він має змінити прізвище. Але Уля відмовляє, оскільки вона вже «українізувалась».  Рина й тьотя Мотя змушують Улю сказати Мокієві, що вона їду до Одеси, але Уля так і не висуває йому умову про зміну прізвища.

До кімнати вривається Мина Мазайло з газетою в руках.

Мазайло

— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось… Ось… Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте… В очах райдуги, метелики, луки… Пахнєт сеном над лукамі!,.

Тьотя взяла у Мазайла газету:

— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини}. А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…

Рина

— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами…

Мазайлиха

— Ходят, сєно шевєля… (Засміялась, заплакала).

<…>

Мазайло сам:

— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін… (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін…

Газету поклали під скло, вправили у раму.

До кімнати входять Тертика і Губа, з ними Уля. Тьотя Мотя хвалиться зміною прізвища і пропонує їм самостійно прочитати оголошення. Але в тій же газеті Губа читає:

— “За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна…”


Фільм-вистава “Мина Майзайло”, частина 1

Фільм-вистава “Мина Мазайло”, частина 2


Привіт! Мене звуть Тетяна Волох, я викладач української мови та літератури, авторка цього сайту й повного курсу підготовки онлайн “ЗНО без нервів“. Я вже допомогла 100+ учням якісно підготуватися до цього важливого іспиту. Із радістю допоможу й Вам!:)

 

Залишити відповідь