М. Коцюбинського називали “сонцепоклонником”. І дійсно, у багатьох його творах відчувається тепло і яскравість сонця – пробивається в соковитих образах, вдало дібраних словах, простоті думки. Подаємо кілька цитат про митця:

Квіти — це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сотками різних квітів. Не міг здержатись, щоб не запитати когось про їхню місцеву назву, яку не раз записував собі, додаючи до неї й ботанічну назву…
Високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав задоволення розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не образити…
До кожного привітний, скромний, нітрошки не зарозумілий, умів увійти в чуже становище, відчути його, зрозуміти чужу душу. Особливо був чулий на чужий біль…

Безкорисний аж до пожертвування, усе робив із внутрішнього переконання, а нічого з інтересу… Гарячий патріот, любив свій край і народ над усе, готов був йому віддати всі свої сили, усі свої знання, весь свій талант…(В. Гнатюк)

Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання були в нього досить великі. У садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було… Батько дуже любив садок і разом з матір’ю насаджував дерева і квіти.(І. Коцюбинська, донька)

Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський — се наш літературний аеропаґ, найвища інстанція… Вони на те, щоби література могла перебути час формування, не одну остру і небезпечну кризу талантів, вони реґулюють літературний дух і життя серед розбиття та зневіри, дають приклади монументальної сили, високих артистичних змагань та духової сили.

(М. Євшан)


 

Аналіз:

Повість “Тіні забутих предків” належить до жанру повісті (літературний рід – епос).

Історія написання повісті:

Ідея створення повісті з’явилася в Коцюбиснького під враженням від перебування в Карпатах.

Тема повісті: змалювання життя гуцулів на межі ХІХ – ХХ століть, переплетіння язичницьких та християнських вірувань; зображення кохання Івана та Марічки.

Ідея повісті – захоплення красою високого почуття кохання; засудження обмеженого, споживацького життя.

Персонажі:

Іван Палійчук, Марічка Гутенюк, Палагна, мольфар Юра.

Також у творі діють міфічні істоти: щезник, нявка, чугайстер.

Стильовий напрям: у творі поєднано риси неоромантизму та імпресіонізму.

Твір екранізував режисер Сергій Параджанов. Роль Івана зіграв відомий український актор Іван Миколайчук.


Стислий виклад твору:

Іван був дев’ятнадцятою дитиною і родині Палійчуків.

Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі.

З самого дитинства Іван упевнено почувався в лісі, умів знаходити цілющі трави. Він випасав в лісі корів – жовтаню та голубаню.

Кадр із кінофільму “Тіні забутих предків”

Між двома родами – Палійчуків та Гутенюків – уже багато років точиться запекла боротьба, яка не раз призводила до смерті когось із родини. Під час зустрічі на храмовому святі в селі знову виникає суперечка між представниками двох родів, розпочинається бійка, в якій гине Іванів тато. У вирі бійки Іван ударяє маленьку дівчинку, яка, проте, вже за кілька хвилин ділиться з ним цукеркою. Так відбувається знайомство Івана з Марічкою.

Вони починають дружити, разом пасти вівці, спілкуватися. Потроху в їхніх душах зароджується кохання. Підкреслюється поетична душа Марічки:

Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.

Кадр із кінофільму “Тіні забутих предків”

Історія кохання Івана та Марічки нагадує історію кохання представників інших ворогуючих родів – Монтеккі та Капулетті, Ромео та Джульєтти.

За деякий час Іванові слід йти в найми – господарство руйнується, родина бідніє. Марічка обіцяє чекати на нього.

І вона співанками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

— Ізгадаєш?

— Ізгадаю, Марічко.

— Нічьо! —— потішала вона його.-— Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тоту бачить Іванко… Тільки співати залишу….

— Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.

Кадр із кінофільму “Тіні забутих предків”

Іван піднімається на полонину, де пастухуватиме разом із іншими вівчарями.

Восени Іван поспішає додому з полонини, але трапляється трагічна подія: повернувшись, він дізнається, що Марічка потонула в Черемоші під час повені.

Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: “На, жери і мене!” Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах. Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати.

Іван одружується з Палагною:

Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі,-— він не журився.

Кадр із кінофільму “Тіні забутих предків”

Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка-— чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храмах були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітались усякі новини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки —— ото диво яке! —— і вдоволені, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.

Одного разу Палагна йде ворожити на царинку (обгороджений сінокіс) і зустрічається з мольфаром (чарівником) Юрою.

Цікаво й охоче прислухалась Палагна оповіданням про його силу і дивувалась, скільки він може, той палкий Юра, що не видів кращої од Палагни! Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили.

Палагна стає коханкою Юри. Про це дізнається Іван і спочатку ладен убити обох, але раптом відчуває байдужість до всього і повертається до хати, нічого не сказавши Палагні. Щоправда, за деякий час у корчмі між ними спалахує бійка, та Палагна все одно залишається “любаскою” мольфара.

До Івана приходить… Марічка. Він розуміє, що це мара, нявка, яка заведе його в ліс і погубить, але не в силі опиратися своїм почуттям. Він іде за “Марічкою”.

Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар — все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.

Раптом Марічка зникає. Іван кличе її, шукає і зустрічає чугайстра – доброго лісового духа, який ловить і роздирає нявок.

Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.

Іван хоче врятувати нявку-Марічку від нього і затримує його танцем:

Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх.

Після танцю з чугайстром Іван шукає Марічку, чує її тихий голос, йде на нього і падає в провалля…

— Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить. як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,— і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя…

Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана.

Повість завершується зображенням похорону Івана, точніше, ритуалів, які супроводжують проводи душі у світ мертвих – скидання грошей на груди мерця «на перевіз душі», танці й забави.

Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти.


 


 Тест

Михайло Коцюбинський

До кожного питання – одна правильна відповідь.

Повість “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського: стислий виклад, аналіз, характеристики персонажів, цитати + тест
Tagged on:         

Залишити відповідь