Літературний рід: епос.

Жанр: повість (сентиментально-реалістична, соціально-побутова).

Тема: зображення життя українського селянства.

Ідея: змалювання високих морально-етичних якостей простої людини.

Стислий виклад змісту:

На початку твору подається розповідь про сім’ю Наума і Насті Дротів, підкреслюється їх набожність, працьовитість, милосердя. Єдине, від чого журилися Наум і Настя – не було у них дітей. “Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку”. Подружжя не могло нарадуватись на свою дитину. Дівчинку назвали Марусею. Вона виростала доброю, працьовитою, шанобливою до старших, побожною.

Подруга запросила Марусю на весілля, де вона познайомилася із Василем. Підкреслюється краса і щедрість Василя: «Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п’ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав». Спочатку вони соромилися заговорити один до одного. «А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: “Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела”. Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: “Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче”. Поблiднiє наш Василь та вп’ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр’ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: “Чи чiт, чи лишка?” Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.» Маруся «дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: “Чiт!” — та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!..»

«Бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч.»

На весіллі Маруся та Олена домовились наступного дня йти у місто. Це почув Василь і зустрів їх на дорозі, нібито для того, щоб захистити від собаки, а насправді – щоб провести Марусю до міста. На зворотньому шляху Олена пригадала, що треба було зайти до шевця за батьковими чоботами, і залишила Марусю та Василя удвох. Тут Василь і освідчився Марусі:

«От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь їй i каже:

— Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати…

— Що там таке? — спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.

— Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.»

«— Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!

— Нi-бо… я другого не люблю…

— Так зглянь же на мене, не закривайся!

— Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.

— Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу…

-— А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нi за що у свiтi не скажу… — та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: — Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.»

Василь вирішив сватати Марусю.

«От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв’язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.

От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:

— Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. — Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв’язовалося; тогдi вiн вп’ять не здужа справити, а вже й вечорiло.

<…>

Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зирк! бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:

— Де се ви, тату, були? Ми вже вас… — та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.

Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп’ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн.»

За деякий час (Василь добре познайомився із батьками Марусі та розповів їм про себе) Василь приходить до Наума Дрота зі старостами. Але Наум відмвляє йому. Відчаю Марусі та Василя немає меж, але у розмові із Василем Наум пояснює своє рішення:

«Ти сирота; у дядькiв твоїх по два, по три сини, i ти iз ними у однiй сказцi* (*Тобто в “ревiзькiй сказцi”. “Ревiзькою сказкою” за часiв крiпацтва називався реєстр так званих “тяглових селян”.). Сказка ваша дев’ятидушна, дядьковi хлопцi малi; а як прийде набор, то певно тобi лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: “Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу”. А що тодi буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звiсно, як салдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вiрить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або — не дай боже! — бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощi одолiють, бiднiсть, калiцтво… тiльки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правдi: так я тебе полюбив, так менi тебе жалко, як рiдного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.»

Василь прощається з Марусею та йде. Маруся не знає, куди він пішов, не бачить його у селі. Відмовляє всім старостам та чекає свого Василя.

«От i м’ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: “Дарма! I пiдожду”. Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш».

На Великдень Наум зустрів Василя у церкві, коли той читав «апостола». Це надзвичайно здиввало Наума, адже він знав, що Василь неписьменний. Наум запросив Василя до себе.

«— Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазяїна брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у своїм дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши моє старанiє. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i своє дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв… i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованiє послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, знаєте, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчеської; от i мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам’ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди.»

Василь розповів, що хазяїн, у чкого він служить, відкупить його від військової служби.

«— Нехай тобi бог помога! — сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: — Чого ж бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени i весiлля.»

Василь присилає старостів, Наум дає згоду на шлюб Василя з Марусею та благословляє їх. Але Василеві треба їхати у справах, супроводжувати у подорожі майно хазяїна, а Марусі – чекати його повернення.

«Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усi поминають своїх родичiв. От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом’янути…

Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом’янув її родичiв.

Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали дяки “нi печалi, нi воздиханiя”, так вона так i захлипала та й каже:

— Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати.

Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б’є, а на серцi туга така пала, що йому дух так i захватує; i сам не зна, вiд чого йому так є.

<…>

Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його… що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию… далi, неначе хто її направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:

— Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! — Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось!

Сеє сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторкається. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Стоїть як укопаний… »

На Спаса Маруся йде до лісу збирати гриби, потрапляє під дощ і дуже сильно застуджується.

«З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка її i б’є!

Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!»

«Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик [лікар] лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.»

«Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати… От вже i гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита “Вiрую во єдиного бога” та “Богородицю”… а се вона — зирк очима та й сказала голосно:

— Чи ви чуєте?… Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:

— Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!

Далi Маруся ще спитала:

— Чи ви бачите? — та й замовкла… Здохнула важко… тiльки й промовила: — Мати божа!.. прийми… — i успокоїлась навiки!»

Василь повертається, та знадто пізно:

«Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..»

Після похорону Василь повертається до міста і всякий зв’язок із ним обривається. Аж одного разу. Вже за три роки після смерті Марусі, до Наума і Насті проходить знайомий і передає вітання від Василя. Також він розповідає, що Василь пішов у ченці.

За деякий час Наум і Настя приїхали до Києва і вирішили зустрітися із Василем. У Печерському монастирі їм відповіли:

«— I вже пом’янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякої болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землi, що у нього у платку була зав’язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали.

Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали.

Довго, довго стояв Наум над гробом його… Далi здихнув, перехрестився i каже:

— Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!»

 

Характеристики персонажів:

Наум Дрот: «Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п’яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн — вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав.»

Настя: «Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б’ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки.»

Маруся: «Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачує дзвiн, то вже нi заграється, нi засидиться дома i каже: “Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати”. I в церквi вже не запустує i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’є.

От i виросла їм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б її й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї… та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус* (*Єднус — дукач.) i у кольцi зверху камiнець, червоненький… так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм!»

«Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий — пофарбований у червоне.), ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, — ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: “Здрастуйте, дядюшка!” або: “Здоровi, тiтусю!” I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить.»

«О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.»

«От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки склавши.»

Наум Дрот: «Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм.»

Василь:

«Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами»

«Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.»

 

Стильові ознаки:

Повість “Маруся” за стильовими ознаками належить до сентименталізму.

Сентименталізм – напрямок у літературі й мистецтві другої половини 18 – початку 19 століття, що полягав у відображенні ідеалізованої дійсності, духовного світу людини, її почуттів (твори Г. Квітки- Основ’яненка, І. Котляревського, М. Вовчка)*.

Сентиментальний твір відображає прикрашену, ідеалізовану реальність, у якій існують ідеальні герої. От і Маруся Г. Квітки-Основ’яненка зображена побожною, доброю, цнотливою та ввічливою дівчиною, яка не має недоліків. Так само ідеалізовано зображено й Василя. Завдання сентиментального твору – якомога глибше розчулити читача. На шляху до щастя закоханих Марусі й Василя виникають перешкоди: перша з них – відмова Наума Дрота віддати Марусю за Василя через те, що йому доведеться йти до війська; друга, вже непоборна, – смерть Марусі. Крім того, однією з ознак сентиментального твору є лихе віщування, яке реалізується у фразу Марусі на кладовищі під час прощання з Василем: «Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! — Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось!»

 

*А. Нелюба. Словник школяра: Літературознавство. – Х, 1999.

 

 

 

 

“Маруся” Г. Квітки-Основ’яненка: стислий виклад, стильові ознаки, характеристика персонажів

Залишити відповідь