П’єса “Наталка Полтавка” (1819) була одним із перших творів, написаних живою народною мовою. Вважається першим драматичним твором нової української літератури.

Літературний рід: драма.

Жанр: соціально-побутова драма (за визначенням автора — малоро­сійська опера).

Тема: зображення життя й побуту українських селян на початку XIX ст.; вірність у коханні людей з народу.

Головна ідея: оспівування духовної величі людини з народу.

Дійові особи: стара вдова Горпина Терпилиха, її дочка Наталка; дале­кий родич Терпилихи Микола, коханий Наталки Петро; возний Тетерваковський, виборний Макогоненко.

Літературний стиль: сентименталізм.

Короткий виклад

Дія перша

Твір розпочинається піснею “Віють вітри, віють буйні”, яку виконує Наталка. До неї залицяється возний Тетерваковський: “я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу“, на що Наталка відповідає: “Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.” Возний не бере це до уваги і продовжує умовляти Наталку. При цьому його мова пересипана канцеляризмами і суржиком: “Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тілько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє пред тобою; тепер же, читая — теє-то як його — благость в очах твоїх, до формального опреділенія о моєй участі, открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі — теє-то як його — без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй — з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі — теє-то як його — розпоряджать? Скажи, говори, отвічай, отвітствуй, могу лі бить — теє-то як його — мужем пристойним і угодним душі твоєй і тілу?

Відповідь Наталки:

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не багата я і проста, но чесного роду,
Не стиджуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.

(По окончании пения говорит).

Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…

З’являється виборний Макогоненко. Наталка йде додому. Відбувається розмова між виборним і возним:

В о з н ы й. Я наміревал — теє-то як його — посітити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку (вздыхает), остановився побалакати з нею.

В ы б о р н ы й (лукаво). Наталку? А де ж (осматривается) вона?

В о з н ы й. Може, пішла додому.

В ы б о р н ы й. Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.

В о з н ы й. Нічого сказати — теє-то як його — хороша, хороша і уже в такім возрасті…

В ы б о р н ы й. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та іще і бідна. Ніхто і не квапиться.

Возний зізнається виборному у своєму коханні до Наталки. Той пояснює йому, що Наталка закохана в Петра:

Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами —— пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисел і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку і дочку“.

Возний просить у виборного допомоги у “сердечному ділі”, і той погоджується.

У наступній дії відбувається розмова між матір’ю – Терпилихою – і Наталкою. Мати дорікає Наталці, що через її непсотупливість вона досі неодружена.

Т е р п и л и х а. Знаю, чом тобі всі не люб’язні; Петро нав’яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нім ні слуху нема, ні послушанія.

<…>

Н а т а л к а (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).

Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим і умирає. (2)

Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити. (2)

Бідность і багатство — єсть то божа воля;
З милим їх ділити — єсть щаслива доля. (2)

Ой хіба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобі буде мила? (2)

І до мого горя ти жалю не маєш,
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)

(Пропевши, говорит).

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет).

Т е р п и л и х а (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; він не лежень, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна. Але що ж! Хто відає — може, де запропастився, а може, і одружився де, може, забув і тебе. Тепер так буває, що одну нібито любить, а о другій думає.

<…>

Т е р п и л и х а. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в світі, та і о Петрі так думай. А лучче, якби ти була мені покорна і мене послухала.

Чи я тобі, дочко, не добра желаю,
Коли кого зятем собі вибираю?

Ой дочко, дочко! що ж мні начати?
Де ж люб’язного зятя достати?

Петро десь блукає, може, оженився,
Може, за тобою не довго журився.

Ой дочко, дочко! що ж мні начати,
Де ж люб’язного зятя достати?

По старості моїй живу через силу,
Не дождавшись Петра, піду і в могилу.

Тебе ж без приюту, молоду дитину,
На кого оставлю, бідну сиротину?

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідность, сльози і перебори твої положать мене в домовину. (Плачет).

Піддавшися на умовляння матері, Наталка погоджується заручитися із першим, хто посватається до неї. Якраз у цей момент заходить виборний і веде розмову про сватання возного. Наталці нічого не залишається, як погодитися на шлюб і заручитися із возним.

Дія друга

Микола (один).

Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота — без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думает). Одважусь в пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негіднійші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. <…> …я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.

З’являється Петро. Микола розповідає йому про заручини, Петро починає розпитувати із жахом розумію, що заручена – його Наталка!

Петро (один).

Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сосідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано.

Микола влаштовує побачення Наталки з Петром. Наталка вирішує, що шлюбу з возним не буде.

В о з н ы й. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.

В ы б о р н ы й. О, так! так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Т е р п и л и х а (со страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.

Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

<…>

П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный). <…>

Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись… Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Благородний вчинок Петра розчулює возного, і він відмовляється від Наталки:

В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє… (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?

Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

В о з н ы й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям). Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: “Где два б’ються — третій не мішайсь!” і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

Фільм

Цитата про твір:

З цієї народної першоп’єси коже нове покоління черпає науку почуттів, моральні взірці кохання, людської краси, благородства (Олесь Гончар)

Прочитати твір повністю можна тут.

“Наталка Полтавка” І. Котляревського: аналіз, стислий виклад і фільм

Залишити відповідь