Повість “Земля” стала першим твором в українській літературі, написаним у дусі символізму. Символізм – одна з модерністських течій, ключовою ознакою якої є передача ідей та понять через символи.
У статті використані ілюстрації Сергія Адамовича до повісті “Земля”.
Зміст статті:
1. Аналіз
2. Стислий виклад
3. Цитатні характеристики персонажів
Аналіз:
Темою повісті є трагедія братовбивства, яка сталася в селянській родині Федорчуків. Реальна історія братовбивства сталася 1894 року в селі Димка, де на той час мешкала Ольга Кобилянська.
Ідея повісті – пошук причин братовбивства.
Епіграфом до повісті є слова норвезького письменника Юнаса Лі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”.
Герої: родина Федорчуків: Івоніка, його дружина Марійка, сини: старший — Михайло, молодший — Сава; Анна — кохана Михайла, Рахіра — двоюрідна сестра Михайла і Сави, кохана Сави.
Основні проблеми:
- людина й земля
- влада долі над людиною, фатум
Основні символи повісті:
- Сусідський ліс – саме в сусідському лісі Сава вбиває Михайла; біля сусідського лісу живе Рахіра, в якої любить бувати Сава; Сава любить полювати в лісі. Цей ліс символізує гріх і злочин.
- Теля – Сава любив цю тваринку, годував і доглядав. Теля помирає, наштрикнувшись на жердину, саме в той день, коли Сава остаточно вирішує вбити Михайла. Смерть теляти символізує смерть Савиної душі.
- Місяць і зорі – коли ховають Михайла, небо розвиднюється і галявина заливається місячним світлом. Івоніка опиняється у місячному сяйві. Ці астральні символи є натяком на поховання праведника (Михайла), на віднайдення істини.
Сюжетні елементи:
Експозиція:
Весілля Парасинки й Тодорики; Докія хотіла б віддати свою доньку за Михайла, але йому треба йти до війська.
Зав’язка:
Опис Михайла та Сави, старшого та молодшого братів, їх зіставна характеристика. Сава любить Рахіру, хоча це великий гріх, адже Рахіра – його двоюрідна сестра. Крім того, ця дівчина злодійкувата й недобра, а її Батько Григорій давав фальшиві свідчення проти Івоніки. Михайло кохає Анну, бідну наймичку, і тримає це поки що в секреті від інших.
Розвиток подій:
Михайла не вдається відкупити від війська, і він іде на службу. Йому дуже важко в місті. Сава залишається на господарстві і продовжує зустрічатися з Рахірою. Мати каже йому, що батько не дасть йому землі, якщо Сава залишатиметься з Рахірою. У селі помічають, що Анна вагітна.
Кульмінація:
Вбивство Михайла в лісі. Сцена вбивства прямо не показана, авторка зображує емоції персонажів повісті, які досягають найвищого емоційного рівня. Батьки здогадуються, хто вбив Михайла, проте не видають сина. Суд не визнав Саву винним і відпустив. Анна народжує дітей від Михайла – двох хлопчиків-близнят. Діти помирають у голодний рік.
Розв’язка:
Івоніка відчуває себе рабом землі. Разом з Марією вони влаштовують пишні поминальні обіди та служби за упокій Михайлової душі. Івоніка відділяє Саву, але не дає йому землі. Анна спочатку божеволіє після смерті дітей, але потім лікується, після одужання одружується з Петром. У них народжується хлопчик.
Стислий виклад:
Своєму батькові
Юліанові Я. Кобилянському
посвячує авторка
“Еs Ііеgt um uns herum
gar mancher Abgrund, den das
Schicksal grub, doch hier in
unserem Herzen ist der tiefste”.
На початку твору подається опис села Д. на Буковині, а також хати однієї з заможних родин села – Докії та Василя Чоп’яків.
…Докія не була щаслива.
Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, …однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю.
Жура гнула її додолу.
Її чоловік був пияк і марнотратець, був бурливий мужик…, а вона чулася слабою і гризлася будучністю своєї одинокої дитини, доньки своєї Парасинки.
У Докії є брат Петро. Молодший від неї, нежонатий, літ сорок, може, жив коло неї й Василя і помагав у господарстві. Але й він спричинявся до її гризоти. Не женився, а часом і собі запивався. З природи інтелігентний, бистрий, серцем м’який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь, коли хотів. Одначе гроші, зароблені фірманкою або в Молдаві, протрачував і вертав до неї з порожніми руками.
Докія переживає за долю своєї доньки Парасинки, тому віддає її за нелюба Тодорику всупереч бажанню Парасинки. Це вона робить для того, щоб після її смерті Василь не пропив землю. Докія хотіла б віддати свою доньку за сусідського сина – Михайла Федорчука, але йому треба йти до війська.
Так, сей один зміг би засватати її Парасинку, а з бесід і натякань старого Івоніки, батька Михайлового, визирало те саме бажання. Одначе між їх бажаннями станули військові літа, і ніяк було їх оминути. Михайло — хлопець сильної будови, здоровий — мав ще одного молодшого здоровенного брата. Родичі також не були ще надто перестарілі, могли обходитися без нього в хазяйстві, і тяжко було думати про увільнення його з війська. Від сеї осені за рік мав вступити в рекрути. Та і на тім іще не кінець. При війську треба служити 2—3 роки без перерви, а й потім від часу до часу вертати на якийсь час у касарню, переодягатися в цісарський стрій і йти на вправи, полишати поле й хату на жінку й діти. Чиста недоля!
На весіллі Парасинки й Тодорики Івоніка розповідає Докії, що має гроші – триста ринських – і хоче дати хабаря, щоб відкупити Михайла від війська.
На цьому ж весіллі Михайло запрошує Анну до танцю. Але не встигає вона подати йому руку, як обривається струна – лихий символ.
Наступного дня Івоніка з Михайлом йдуть до міста, а Сава йде сторожити поле від злодіїв.
Гарна була земля.
У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила.
Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви.
Сюди, до бурдеїв (землянок), прийшов Сава, молодший син Івоніки. Прийшов напоїти худобу і дати їсти великій собаці Сойці, що стояла коло стайні на припоні.
Надійшов повільним і лінивим кроком. Вступив у стайню. Глянув за товаром (худобою), що звернув свої великі голови ліниво до нього і дивився, ремигаючи, великими лагідними очима за ним, — та й вийшов. Не хотів його напоїти. Верне Михайло, то напоїть.
Ото якби його відібрали; не надзирав би за ним стільки, що тепер. Все мав йому чимсь докоряти, чогось учити! Тут він не доста пильний, там не зробив роботи як слід, тут знов забагато ходить йому по селу, там знов забагато на танець і між дівчата втручається… він, Михайло, думає, що як він старший, то він — молодший — має його зараз у всім слухати! О ні, се таки не так! А відтак забороняє йому також він і тато сходитися з вуйком Григорієм. “Шибеником” називає вуйка і прямо каже, що коли тато, мама й він в той бік не дивляться, то й він не сміє інакше поступати. Так!
І він не сміє інакше поступати?
— Га-га!.. Се ще побачимо!
Він любить чорнооку Рахіру, доньку вуйка Григорія, і ніколи її не покине. А що тато з вуйком мав — се його не обходило. Сварилися, то сварилися, він тому не винен. Вуйко Григорій свідчив фальшиво на тата й сидів за те кілька місяців у арешті, але що се його обходило? …Одному ґазді пропали деякі речі з хати й гроші, а вуйко посвідчив при суді, що і його тато мав у тім свої руки. Від того часу пішло пекло. А по-друге, казали, що до Рахіри не годиться йому, Саві, ходити. Вона близька своячка його. Його мами рідної сестри донька,— гріх! Та се йому дуже в голові! Хай хто інший таких гріхів боїться, йому не страшно перед ними…
Мабуть, ні одна дівчина на світі не вміла так любити, як вона! В її обіймах він неначе змінився. Своїми великими червоними устами пила з нього всю енергію і силу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима. І під тими поглядами, що або сміялися, або іскрами обсипували його, — м’як, ослабав і тратив усяку волю.
Марійка звернулася до ворожки, щоб дізнатися, чи заберуть Михайла до війська. Та відповіла їй: “У тебе велика гризота, але ще більша журба тебе і твойого чоловіка жде відтепер. Перед тобою лежать потоки сліз; вони вкінці висохнуть, і ти будеш кров’ю плакати. Пороги суду переступатимеш, за один раз витопчеш стежку до нього… такий тяжкий жаль нестимеш із собою тою стежкою… ”
Івоніка повертається з міста і приносить погані новини: Михайла забирають до війська. Жид, який обіцяв допомогти з відкупом Михайла, узяв гроші й утік.
Наступного дня Івоніка працюють з Михайлом у полі. Івоніка був нині сам не свій. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд від плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, ішов звільна, рівною лінією вперед. Оцей хлопець мав його покидати! Сама молодість, сила і здоров’я!
Михайло думав про робітницю в панських покоях, про Анну, яку любив тайком із цілої душі; думав над тим, як то буде, коли піде восени з дому й не побачить її вже скоро. Знав, там, у місті, не побачить її, бо і як би? Вона була наймичка, і ніяк їй було по містах їздити.
Він її любить. У неї нема ні поля, ні худоби, ні грошей, але він її, проте, любить. Дасть бог, доробляться. Зате у нього є поле й худоба.
Михайло пригадував першу зустріч з Анною та їхні розмови, його освідчення Анні в коханні, його розповідь про те, що йому треба йти до війська:
— Я се знала, Михайле! Я чула, як пан і пані говорили, що нічого не поможе, що ти будеш мусити свій час відслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата і твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся і перед братом.
Він мовчав хвилину, погладжуючи наново її голову ніжно, а відтак сказав:
— …Бог нам допоможе! На різдвяні свята дістану, може, відпустку і приїду. У мене є надія, що все буде добре. Дотримай лиш мені слова, а як я верну з війська живий, тоді не буду боятися твоєї мами, ні твого брата.
— А твої родичі, Михайле? — спитала…
Він здвигнув плечима й усміхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала самої королівни, але він мав те пересвідчення в серці, що здобуде її для себе. А батько його знов дуже любив його, і коли батько пристане на те, мати мусить пристати.
Анна розповідає Михайлові, що боїться лісу – символ гріха, зла.
— Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама…
— Все… воно мені… так… коли… я там…— говорила розірвано й боязко.— Коли дивлюсь… туди… А… нині… де воно так ясно… дивися… як ясно… напрочуд… ясно… Звідти іде щось! — скричала нараз несамовито в дикім переляку.— На тебе й на мене!..
Сава йде до Рахіри, яка підбурює його проти батьків: “Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічого, нічого!“
Настав жовтень. Михайлові час іти до війська. Батькам дуже тяжко його відпускати. Михайлові шкода залишати батьків, шкода залишати землю, худобу, працю, яку він любить.
Коли Михайло потрапляє до міста, він почуває себе дедалі гірше. Його психологічний стан погіршується, він відчуває тугу за домівкою і не може прийняти “машинальності касарного життя”. Мати також сумує за Михайлом. Її жаль ще більш посилює те, що Сава, як і раніше, не допомагає їй та не слухає її, тому вона постійно порівнює Саву з Михайлом.
Одного разу Івоніці наснився лихий сон про Михайла:
Стояв перед ним просто, як свічка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщіплений на грудях, показував білу сорочку. Мовчки глядів на батька трохи зависоке піднятою головою, зломаним скляним зором і смертельно блідим лицем.
— Михайле, се ти? — крикнув він, утішний, до нього.— Звідки взявся ти тут?
Син не відповів.
З полум’я зробився дим, а радше димові гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася і зап’ялася до його грудей.
— Що се? — крикнув з невимовним переляком батько.— Що се?
Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосі кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фігура з глини, і поломився в кавалки…
Збудився… Серце товклося йому в грудях до розпуки, і він тяжко дихав. Трясся, мов у пропасниці, і перехрестився, прошептав скоро “Отче наш”.
Коли Івоніка провідує Михайла в місті, той плаче і розповідає батькові, що хоче втекти, стати дезертиром. Івоніка намагається його розрадити:
— Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то ні я, ні ніхто інший не задержить її; а як тебе має грім на чистім полі вдарити, то ти вийдеш звідси чистий, як лиш того треба. Оце я тобі кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе — упрягають і інших. Буває кінець усьому — буде й тому кінець. Роби своє та здайся на божу волю, я тебе не можу рятувати!
Сава продовжує зустрічатися з Рахірою. Одного дня відбувається сварка між ним та Марійкою:
— Чи я жадаю від вас землі? — спитав він із непевним поглядом, переляканий її рішучими, ненавистю палаючими словами.— Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!
— Іди, іди! — кликнула вона глумливо.— Наведи сорому на нас та на нашу хату, аби ми живцем у землю позападалися! Але ціле село, всі люди будуть знати, чому Івонічин Сава не дістав ані кришки землі! Враз із циганкою Рахірою буде він кукурудзи в полі добрим людям красти, буде кулешку з них собі й їй варити і з нею на заробіток ходити по чужих людях та по Бессарабії.
“Рахіра — або земля!..” — сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме. Всі закутки хати відзивалися до нього, як станув лише на порозі дому. Ба навіть і сама земля мала лише ті одні слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збіжжя, шелестіла кукурудза, перемінялося все в те одно:
“Рахіра — або земля!”
Се випивало його кров і виводило з рівноваги.
Минуло більше ніж рік з того часу, як Михайло пішов до війська. Цього року Михайло мав прийти додому у відпустку на два місяці. У війську Михайлові дуже погано: він розповідає про знущання старших офіцерів, про випробовування наметів на морозі, виснажливий марш під час спеки і страшну спрагу, бійки.
За відсутності Михайла в селі помічають, що Анна вагітна. З неї починають насміхатися, Анна втрачає свою репутацію чесної дівчини.
Нарешті восени Михайло приходить додому у відпустку. Він розмовляє з Анною і вирішує просити благословення в батьків на весілля у день свого святого.
За чотири дні перед Михайловим святом у родині Івоніки трапилося нещастя. Музиканти, проходячи повз його подвір’я, роздражнили собаку Сойку. Маленьке теля, яке випадково вийшло з незачиненої стайні, також роздратувало собаку. Сойка кинулася на теля, те злякалося і, тікаючи, розпороло собі живіт об пліт. – символ загибелі Савиної душі. Сава стояв усе ще мовчки, з похмуро стягненими бровами і болісним виразом коло уст. Се було його телятко, він любив те звіря, доглядав його, а тепер воно змарнувалося за одну хвилину. Його мали дорізувати. Йому було жаль.
Для того, щоб полагодити пліт, Сава вирішує йти до сусіднього лісу та підмовляє на це Михайла. Той спочатку не хоче, але врешті-решт погоджується на пропозицію брата.
За якийсь час після того, як брати йдуть до лісу, Онуфрій Лопата приносить Марійці страшну звістку: Михайло лежить у лісі вбитий.
Він повторив свої слова:
— Ваш Михайло лежить застрілений в “сусіднім” лісі, ідіть та й візьміть собі його!
Тепер зрозуміла його.
Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбільшою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарила пальці в волосся й почала кричати.
Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір…
Івоніка саме повертався з міста, коли побачив, що назустріч йому його воли везуть віз. На возі він побачив убитого Михайла.
Нараз підняв старий бистро голову, і його погляд перебіг … по всіх присутніх.
“Хто був убивця його сина?”
— Де Сава? — спитав.
Всі оглянулися. Сави не було.
Коли Сава зблизився наново до брата й почав, як перше, заводити, підняв Івоніка голову, що тримав її досі оперту в руках, і, не поглянувши на хлопця ні одним поглядом, сказав до Марії безтонним, ледве чутним голосом:
— На нас спав великий гріх, Маріє!..
Слова застигли йому в груді і в мізку льодом, відколи побачив свого найстаршого сина блідого й мертвого на возі, і знав лиш те одно, що великий гріх, якого все боявся, впав уже на його дім, і що він походив від Сави. Сава любився з Рахірою — в них була одна кров,— а за се бог тяжко карає.
За землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого не могло тут бути, а чужий не сповнив сього страшного злочину.
Як одинак надіявся колись дістати всю землю.
До вбитого Михайла підходить Анна.
— Казав “не покину”, а покинув! — ридала дико, заносячися з плачу, а відтак ударила головою до постелі, аж гомін пішов чутно по хаті.
Марія і Івоніка приступили знов до неї перелякані. Їм відслонилася нараз уся тайна нещасної дівчини, І сором, і перестрах обняв їх заразом. Особливо ж Марія опам’яталася напрочуд скоро і зрозуміла. Дівча мусило звідси забратися. Проч, на кожний спосіб; вона не сміла плямити пам’яті вмерлого. Се не могло бути, щоб він любив оцю дівчину, обіцяв її посватати,— не могло бути.
До всього нещастя ще такий сором…
— Я знала… я знала,—кликала дівчина наново, вгору піднімаючи заплакане обличчя,— що щось тяжкого станеться. Мені серце віщувало. Воно мені казало, що він не буде ніколи моїм. Воно заповідало, і правду заповідало. Але… ми любилися… і він… і він… завтра хотів він вам… усе сказати. Просити, аби ви поблагословили його і бідну наймичку… Признатися до всього. Завтра, на його патрона. Ждав лише на той день. Завтра… завтра, на його патрона… Вам, бадіко… і вам, лелічко… завтра… і замовк навіки…
Тут заридала знов тяжко… припавши, як перше, лицем до його грудей.
Анна кричить, що Сава вбив Михайла. Від того дня Сава починає найбільше боятися саме її.
Наступного дня розпочинається слідство. Винного не знаходять. Михайла наказують поховати того самого дня, коли закінчується слідство, і някі умовляння батька перенести похорон на завтра. Щоб ховати Михайла вдень, не допомагають. Його ховають майже вночі, при світлі місяця та зірок.
В Анни народжуються близнята, два хлопчики. Одного разу Анна вирішує піти до Марійки і вмовити її взяти хоча б одного з Михайлових хлопчиків. Проте Марійка проганяє її, а Івоніка дізнається про це тільки згодом, коли близнята помруть у голодний рік.
Невідомий чоловік, не показуючись Марії, каже їй, хто вбив Михайла. Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов’ю і ненавистю, з кожним напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла. Вона відчувала в сій хвилі перший раз усім материнським інстинктом, що Сава убійник,— і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина.
Дикий усміх болю скривив її уста.
Почала клясти.
Не говорила, але сичала. Божевільні, страшні прокльони, що, немов лякаючись самі себе, розбігалися один по однім у тихій хаті й розповзалися в теміні, що чимраз більше зростала…
За шість років Івоніка відділив від себе Саву, але не дав йому землі. Сава з Рахірою вирушили на заробітки до Молдови. Усе своє добро Івоніка та Марія відають на обіди та божі служби за упокій душі Михайла.
Анна одружилася з Петром. Вони тяжко працюють, збираючи гроші, але не для того, щоб купити землю – у них є син, і вони хочуть, щоб він навчався.
Івоніка потайки від Марії переписав найкращу ділянку своєї землі на сина Петра й Анни.
Цитатні характеристики персонажів
Марійка:
Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п’ятно старості. Вона жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього “ви” і сповняла всі його накази й бажання без опору.
Михайло:
І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.
Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.
Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м’яке, як тісто!..
Сава:
Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного (холодного, пронизливого) й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землі, колисалися від одного предмета до другого, однак коли звернулися раз на що і прикувалися на хвильку до чого, почали миготіти в холодному, мов сталь, блиску й у тім блиску розходилися. Страхали іменно, коли хотіли щось добачити. Очевидно, зміна і гра його очей була несвідома, та тому не менше важка…
Відколи з нею (Рахірою) сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справляє всім лише гризоту та жаль.
Але він – то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!
…коли Михайло вже змалку вичитував їм їх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував (працював), був притім добрим та лагідним, мов шовк, Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем. Се знав він найліпше. Вистрілював усі воробці із гороху, а взимі зайці, що лізли аж під хату в сад і обгризали молоді овочеві дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу!
Анна
Вона взагалі була бідна з своєю матір’ю-відьмою і тим, що була без батьківської опіки, її батько, чесний ґазда, як розказували люди, помер давно, а одинокий брат її, колишній вояк при кінноті, парубок зарозумілий і язикатий, хіба що бив її від часу до часу, як не пхала йому в руки гроша на тютюн або горівку.
Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності.
На танці не ходила ніколи. Була майже від чотирнадцяти літ на службі у дворі, а забави й розривки (розваги) її сільських ровесниць були для неї цілковито чужі. Не мала й жодних товаришок між сільськими дівчатами й товаришувала виключно з донькою Докії, Парасинкою. З іншими не мала що балакати. У неї не було таємниць і любовних справ, які спонукували дівчат до шаленого дитячо-безумного сміху й переговорів.
Сільські хлопці журилися нею ще менше. Вона була убога, та й тому не мала для них ніякої вартості. Не мала ні землі, ні грошей. Землі не мала ніколи, бо її родичі були бідні зарібники, а гроші, коли були у неї хоч і найдрібніші, відносила зараз до матері. Мати ж мучила її та била доти, доки вона не віддавала їх до останнього феника. Таким чином була її будучність обмежена на працю рук, неустанний пострах перед матір’ю і остротою брата.
Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно.
Не вміла читати й писати. До писання не складалися її пальці, звиклі лиш до “грубшої” праці, а до читання не ставало часу. Все і всюди манила праця, і свобідних хвиль в її скромнім житті не бувало. Та зате заховала її дівоча душа, із-за умних і щирих наук і присторог благородних жінок, білість і чистоту. Пригадувала дику цвітку, що виростала в затишку лісу, далеко від голосного світу, або диких голубів.
Рахіра
Ніякий хлопець не просив її на танечнім місці до танцю, але вона лізла від одного до другого, мов ласиця, і підлещувалася та просила так довго, доки один або другий не потягнув її за рукав напівжартом, напівповагою до танцю і, обкрутивши її кілька разів, трутив від себе або відіслав двозначними словами на місце.
Але вона сміялася з того. Зі своїми білими, блискучими зубами й червоними викоченими устами виходила при слідуючім танці, неначеб не було нічого, сміючись наново до них, і вміла наново звернути на себе увагу і діпняти свого. Від кількох місяців лип до неї Сава. Симпатія взяла початок у гульбі. Жартами і сміхом, штовханцями, а відтак перемінилася в грізну, поважну силу.
Вона була старша від нього. І було се тому — чи лежало се вже в її вдачі, вона так ним знала верховодити, що не було ні одної майже точки між ними, в котрій він не згоджувався б з нею і не піддавався б насліпо її видумкам або напівдиким химерам. Була для нього богинею і держала його при собі, мов магічною силою…
Лінива до розпуки, пленталася цілими днями бездільно по селу, балакаючи та оглядаючи все, що впадало їй в очі, особливо ж дріб, або ставала там, де ґаздині білили свої полотна, щоб опісля, при відповідній нагоді, з одного або другого затягнути незамітно під пахву
Сором нам робиш, Саво! Ти любиш дівчину пусту, що на неї ні один порядний хлопець у селі не глядить, що її ніхто порядний за жінку не візьме. Вона погана волошка, циганка. Дивися на її зуби й на її рот! Як клубки з м’яса стоять їй в лиці! Чи вона чим причарувала тебе? Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або у голодної собаки!
Домніка, приятелька Марійки:
Домніка була жінкою яких сорок років і була для сільських жінок неоціненна особа. Мала свою окрему історію, а в селі — окремі права. Передусім відрізнялася своєю минувшістю у дівочих літах від іншихі сільських дівчат, яких життя монотонне, згори назначене, не мало в собі стільки відміни й особистого ділання, як в її житті, заким вийшла заміж. Наслідком того, може, було се, що вона дуже пізно віддалася. Служила в місті у одного багатого лихваря майже десять років, і іноді перешіптували собі, що була не лиш вірною слугою для напівзглупілої пані, але й панові своєму була не менш віддана.
Одначе ніхто не міг сього твердити.
Вона сама була незвичайно розсудлива, в поведенні із мужеським полом гостра до грубості, а повернувши майже по десятьох роках служби з міста назад у рідне село, показалася настільки працьовита, що й гарна, настільки хитра й замкнена, що й притомна — то й замкнула всім балакунам рот.
Одно, на чім їздила, була її залізна витривалість у постах. В році не було одного такого понеділка, в котрім була б що іншого взяла в уста, як сухий хліб і воду. Хоч була здорова, хоч хора, хоч як її перемовлювано з’їсти хоч раз скоромне в понеділок, вона не дала себе перемовити. На підставі того перешіптувано собі, що в неї є тяжкий гріх на душі, за який, мабуть, кається, а дехто усміхався й говорив прямо:
— Служила вірно своєму панові-жидові.
Була гарна, чорноброва дівчина, з острим і спритним язиком. І не щоб саме багато говорила. Ні, була лиш бистра й відважна. За те прозвано її в цілім селі “оса”.
Їй було більше як тридцять років, як повернулася до рідного села, де мала лише одного брата, і поступила на службу до двора. На гулянку ходила зрідка й називала всіх хлопців прямо смаркачами. І диво! Помимо її краси й розуму, помимо незвичайної старанності, з якою завсіди одягалася, не викликувала подиву й симпатії в мужеській половині сільських мешканців. Здавалося, що добру пайку тої вини поносили її чорні холодні очі, що мали в собі щось неприязного. Хоч і якою милою була не раз у словах і в поведенні, та проте не прив’язувала нікого до себе. Треба було — так сказати — удержатися на обережності перед тими очима. Коли говорила або оповідала що — слухали її радо. Говорила добірними, здержливими словами, і як така, що “знає, з ким говорить”. Але все ставало миліше, коли вступалася з очей. Зразу, коли повернула із служби до села, слідили за нею хлопці й дівчата з цікавістю.
Гарувала невпинно, а як лучилася нагода, то простягала руку й за чужим добром. Брала все, що сунулося під руку, — збіжжя, насіння, хатні знаряддя або начиння, а особливо делікатніші речі. Те все зносила, мов бджола, до своєї хатини і невимовне тішилася тим потайки. І, щоправда, у неї в хаті було, мов у дзеркалі, чисто й гарно. Ніколи не можна було її піймати на гарячім учинку. Виступала проти всіх так поважно й чемно, говорила так розсудно й чесно, що ніхто не важився прямо її зачепити, і все наново вертало назад довір’я до неї.
Петро, брат Докії
Молодший від неї, нежонатий, літ сорок, може, жив коло неї й Василя і помагав у господарстві. … Не женився, а часом і собі запивався. З природи інтелігентний, бистрий, серцем м’який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь, коли хотів. Одначе гроші, зароблені фірманкою або в Молдаві, протрачував і вертав до неї з порожніми руками.
