Роман “Тигролови” Івана Багряного: аналіз, стислий виклад, відео

У пригодницькому романі “Тигролови” Іван Багряний (справжнє ім’я – Іван Лозов’ягін) змалював і деякі моменти зі свого життя. Так, 16 квітня 1932 року письменника було арештовано за націоналістичну діяльність, а в 1944 році він змушений був емігрувати до Німеччини, залишивши в СРСР дружину й дітей.

Ключове про твір:

Літературний рід: епос.

Жанр: пригодницький роман.

Тема: доля особистості в тоталітарному суспільстві.

Ідея: утвердження незнищенності добра, утвердження того, що за будь-яких, навіть нелюдських, умов Людина залишатиметься Людиною.

У центрі уваги автора – постать інженера-авіатора Григорія Многогрішного, правнука гетьмана Дем’яна Многорішного. Григорія засуджено на 25 років каторги на Далекому Сході, і його мчить туди «ешелон смерті»: …Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.

Не з китайських казок і не з пагод Тібету — він знявся десь з громохкого центру країни “чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами… Над безмежжям Уралу… Через хащі Сибіру… Через грізний, понурий Байкал… Через дикі кряжі Зайбакалля… Через Становий хребет, — звивався над ним межи скель і шпилів…

Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг “Й.С.” (Йосиф Сталін). Ззаду — такий же надпотужний паротяг “Ф.Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів.

Шістдесят суглобів у дракона — то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно проглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані діри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, — дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна, озвучена сміхом дитинства і юності рано одтятої, де лишилася мати… родина… дружина…

Григорія пильно стереже сам начальник поїзда, але сміливому юнакові вдається втекти – вистрибнути на ходу поїзда: Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.

На противагу “ешелону смерті”, який везе засуджених на каторгу, в наступному розділі змальовано суперкомфортний “Тихоокеанський експрес нумер один”: Це найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі. Мавши маршрут майже на пів земної кулі, маршрут “Нєгорєлоє — Владівосток”, тобто від понурої Прибалтики і до берегів Японського моря, маршрут на 12 тисяч кілометрів і стільки ж назад, він був до того відповідно пристосований і устаткований, — до комфорту і вигод в безперервній десятиденній мандрівці. Чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії.

Раптом поїзд проїжджає повз каторжників Бамлагу (Байкало-Амурського виправно-трудового табору): Боже ж мій!.. Так ось вони!!. Справжні, реальні, невигадані і — незчислимі. Як розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою — вимучені, виснажені… В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились… Проводжали експрес — мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…

Неголені… Забрьохані… З хворобливо запаленими очима… Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…

Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці…

З вікон експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга, — як сигнал, — кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір… — ціла веремія найрізноманітніших речей.

А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

У цьому ж експресі їде на надзвичайно важливе завдання бравий майор — чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ, — майор ОГПУ — НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче “Правду”, студіює промову вождя, виголошену на черговому з’їзді ВКП(б). Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї “пролетарської” держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям вищості.

…Він пригадує ту виняткову епопею перед двома роками — епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком та авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, — над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Стає зрозуміло – це той майор, який вів слідство проти Григорія Многогрішного, виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо… Тепер, після втечі Григорія, майор їде на Далекий Схід, щоб особисто взяти участь у переслідуванні “злочинця”.

Тич часом Григорій намагається вижити в тайзі. Він майже конає від голоду та втоми. Випадково знаходить загублений мисливський ніж. Лягає просто на землю й марить, аж раптом чує крик: “Грицьку!!!”. Григорій біжить на цей крик і бачить, що ведмідь нападає на людину. Незважаючи на свою слабкість, Григорій відважно кидається на тварину і б’є ножем. Він рятує незнайомця, але й сам втрачає свідомість.

Григорій приходить до тями в родині тигроловів, переселенців з України Сірків: В голові Григорієві наморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по подушці вправо — глянув, вліво — глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі… Він лежить на великому дерев’яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступав, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…

Виявляється, що від ведмедя Григорій врятував Наталку – дочку старого Сірка. У Наталки є брат Грицько. Ще один брат, Микола, загинув під час полювання на тигра.

Наталка – Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна.

Григорій розглядає фотографії у кімнаті, з яких дізнається, що родина займається мисливством. Сіється сніг. В дерев’яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі — в шкіряних штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках, один — без. І той “без” — Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…

Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку — бавиться з ведмежам — і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія.

Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини його крові. Така юна й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста. Та він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.

— А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже сіють інші.

— А сіють… А сіяти — то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть “свиней та курчат”. Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще там одні. Інші бояться.

Дивна вона, ця дівчина Наталка. Григорій чомусь тепер навіть боявся її, боявся при зустрічах дивитися їй в обличчя. Вона ніби сердилася, коли він на неї витріщав очі. Не знав тепер, як до неї приступитись, як з нею поводитись. І почувався, як хлоп’як. Смішно, але ж так. Сказати б, недоторканна панна? Ні! Дурна? Ні! Горда? Ні-ні! Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, безперечно, не розуміла. А от така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина-звіроловка, переможниця страхіть усяких! Уперше йому було на віку таке, щоб на його мову дівчина заломлювала брови. Так, як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити. А може, в неї така відраза до нього?

Сірчиха розповідає Григорієві про своїх дітей, про переселення родини з України сюди, в нетрі Сіхоте-Аліня.

— Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, — посміхнулась, кажучи про Наталку, — і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч, північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна, — байдуже. Звели їй до відьми в зуби полізти — і полізе, їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки дав Бог здоров’я та щастя, а то… Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою звали… Царство йому небесне… Якби ти його був побачив, — що то за сокіл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було — як у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І привітний, і безжурний, як оця ось… Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і сміливості тієї.. Було, споряджаються на промисел, — я про нього турбуюся — і се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: “Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу…” І він ось їй то ведмежата, то рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от спіткало лихо.

Григорієві хотілось враз по-дитячому обійняти  її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі.

В сміливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть… Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись — зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились — це вже їхня батьківщина тута, — то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба…

Грицько та старий Сірко повертаються з полювання:

А на стежці вже цокали підводи. Йшли черідкою коні, тяжко нав’ючені. П’ятеро коней.

Попереду дід. Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.

Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик.

Наступного дня родина починає підготовку до нового полювання. Тренуються у стрільбі по мішенях (“п’ятнують”). Останній стріляв Григорій. До правди, — він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з’їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.

Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, — він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною.

Але Григорій хвилювався даремно – над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, — п’ять куль.

Нарешті Сірко, Наталка, Грицько та Григорій вирушають на промисел, на пантування. Грицько пояснює Григорієві незрозумілі слова: Солонці — це такі місця на гарях та марях… Ну гарі — це вигорілі нетрі, а марі — багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля — це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше — видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр — це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще дуже багато

У лісі зустрічаються з іншою родиною мисливців – Морозами, теж переселенцями з України. Стають на ночівлю, але виникає проблема – немає води. Поки всі терплять і мучаться від спраги, Григорій з Грицьком вирушають по воду в нетрі й таки приносять її.

А діди тихо бубоніли. І лише помалу дійшов до Григорія жаский зміст тієї розмови, полохаючи сон, що почав був підкрадатись. Старий Мороз розповідав про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, — про Комсомольськ. Це вони туди їздили… Та й раніше, відколи тільки почато там рити перші кар’єри в дикій пущі, теж там бували. Часто. Контракти з “Бамлагом” на м’ясо мали… І багато чого бачили… Бодай не діждати ніколи. Ге, надивились вони та й наслухались… А тепер і син рідний там…

І розгортав старий Мороз страхітливі картини, підглядені образки жаскої, каторжанської епопеї…

Про колони виснажених арештантів на лютім морозі… Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну “своїх людей” — земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу… Про надлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських, та катеринославських, та херсонських “куркулів”, “державних злодіїв”, суджених “за колоски”, та й всяких “ворогів” — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку… Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання, голоду, пошестей і журби… Про здичавілих собак, що тягають мерзлі людські голови і руки межи бараками… Про чуті арештантські пісні і тугу без слів (бо давно виплакані)… Про неймовірні самогубства…

Григорій слухав, зціпивши зуби, понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних маштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська… А в уяві зринало пережите самим… Брязки тюремних затворів… Зойки мордованих… Етапи…

У Григорія все переплуталось в голові… Лише одно не могло заплутатись ніде та й загубитись — гостре відчуття, що доля його не відстає від нього. Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки…

Полювання на ізюбрів вийшло вдалим: В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві — дві туші.

Над місцем, де оселилися мисливці в лісовому будиночку, раптово пролітають літаки. Це викликає занепокоєння в Григорія – він уже здогадується, що його будуть шукати. Наталка також помічає, що Григорій нервується.

Григорій розуміє, що закохався в Наталку: Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше. Відтоді, як він з першого ж дня опікся, він більше не насмілювався. Вона ж… Вона — так йому здавалось — навіть у голову собі не клала того, що з ним діялося. Вона — дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання. Та й потім — що він їй і хто він їй? І навіщо він їй? З його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його наслідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох.

Настала осінь. Грицько з Григорієм косили сіно по сопках, по галявинах над Іманом і заготовляли с а м о л о в и, — пастки такі.

Настругавши паличок доста, щодня сідлали коні й їхали непрохідними нетрями, де сам дідько ногу зломить; у відповідних місцях вирубали метрові товсті колодки, розколювали їх і так клали, зверху клали набір паличок, а на дереві, поблизу, робили добру затіску. Так помалу зробили рейд кілометрів на сорок. І нарозтикали таких паличок та наробили затісок до лиха.

Пішли сніги. Вдарили морози. Тайга вбралась у нові шати. Осінь тут золота, але швидка, коротка. Уже в жовтні почалась зима. Зайшла пора білків’я — гаряча пора для мисливців — пора полювання на вивірку та на всякого хутряного звіра.

Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє; намагався не дивитися вперед, забувши про весь світ. Хай, все одно, там нічого не видно. Ліпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись на сонце, що сліпило геть, сяючи та мерехтячи в снігах, підставляти груди під вітер, слухати, як шумлять кедри верховіттям…

Одного разу Григорій заблукав у тайзі. Наталка із собакою Заливаєм пішла його шукати, але на зворотньому шляху вони вже вдвох заблукали під час завірюхи. Поки Наталка спала, змучена, Григорій поцілував її, а потім картав себе за це. Йому хотілося поцілувати її. Нишком. Так, як мати цілує сонну дитину. Раз лише. Вона не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько-тихенько поцілував… Раз лише.

Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивовано, потім злякано. Швидко відхилилась від грудей. Смішно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще горів поцілунок… І враз спалахнула. До сліз.

Схопилась. Закрила лице руками. А тоді швидко повернулася і пішла. Подалась. Навіть вінчестер забула. Заливай слідом.

Після Різдва Григорій та Грицько вирушають до Хабаровська – продати хутро, поновити договори, купити набої. Григорій розуміє, що для нього це може бути небезпечним, адже його шукають, проте хоче погратися з долею. Коли вони врешті дісталися до “цивілізації” й сіли в експрес, Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським…

І ще й хтось кричав — “Най би тя шляк трафив”, — нагадуючи про далеке Поділля…

Ба, — тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток — Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”.

Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!

Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

У Хабаровську хлопці швидко залагодили свої справи, навіть зайшли до ресторану. Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп’ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, — хлопці не помічали зовсім. Друга — навіть очка не строїла, — дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп’янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль.

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси — личковані командири, й якісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб’єкти — все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі.

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було — то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись — одна радісно, вголос, друга — про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев’я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна — бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга — смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики — вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна — в хлоп’ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.

Раптом Григорій уловив фразу…  Дівчата говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:

Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, — рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…

Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:

— Вино! Двічі кав’яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!

Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…

І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.

Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:

— Вечеряйте… — і додав: — Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючи всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.

Після виходу з ресторану хлопці помічають, що за ними стежать. Незнайомець перестрів Григорія й навів на нього пістолет. Але від несподіваного удару Григорія, а потім ще й Грицька падає. Хлопцям вдається втекти.

Після повернення з Хабаровська вчотирьох – Сірко, Наталка, Григорій та Грицько – вирушають полювати “на кішку”, тобто на тигра. І під час мандрівки до місця полювання Григорій бачить те, що надзвичайно його вражає.

На снігу великими літерами, либонь, за допомогою пальця було написано лише чотири слова:

“ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА”.

І так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому медвину?! Невже?.. Та ні, не може бути!

Медвин… Медвин — це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище слідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД. О, це прізвище стрясло ним до останнього м’язка. Одно лише прізвище. Але, ні, не може бути. Це ж за десять тисяч кілометрів. Явна невідповідність. Це просто випадковість. Прізвище зовсім, зовсім іншої людини. Який старовір. І хоч це був незаперечний факт, що випадковість, проте серце не могло довго вгамуватись. Прокляте прізвище викликало зливу страхітних спогадів, приспаного гніву, пекельної, непримиренної, вічної ненависті.

Мисливці вистежили тигрів та наздогнали їх. Постріл! Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж мить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий, пронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і, раз у раз стріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула і щезла. Решта, так само лементуючи, — слідом.

А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снігу, била лапами в повітря, — випередила брата і благальне:

— Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст.

То була божевільна, шалена гонитва. Годину… Дві… Три… Безконечно… Аж очі вивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні.

Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.

Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам’ятає, як закричала Наталка… блискавичний його стрибок… Вир… Несамовитий галас, — людський, собачий, тигрячий… Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру… Все качалось клубком, галасувало на нім… Здається, і він галасував… Сніг набивався в очі і в рот…

Це тривало десять секунд, але, здавалось, — це тривало вічність… Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем… Потім дружній регіт…

— Пусти! — це старий Сірко, сміючись, розпатланий спітнілий: — Пусти, а то ти його задавиш…

Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в кучугуру снігу.

Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп’явся в рудий загривок та так і закляк… Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб не заважали…

На розметанім снігу лежала здоровенна, смугаста кішка, зв’язана по ногах, а тоді ще обидві пари ніг докупи, шия затягнута петлею, на морді дідова шапка… Кішка здавалась неживою, лише хвіст тремтів і корчився потихеньку, як прут на вогні… То враз вся стиналась в страшній конвульсії.

Наступного дня разом зі здобиччю мисливці повернулися до свого намету, але зрозуміли, що в наметі хтось був. Сірко одразу зрозумів, що це хтось немісцевий – місцеві на забрали б шкурку соболя, сокиру, баклажку. А Григорій побачив на снігу недопалок дорогої цигарки “Золота марка” – і зрозумів, що, скоріше за все, тут був його затятий ворог, майор Медвин. Нікому нічого не сказавши, Григорій кинувся на лижах навздогін непроханим гостям. Він наздогнав їх.

Григорій підійшов. І нагло… Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп’ялись в того, що в кашкеті… І він зареготався страшним, жаским і… радісним реготом.

— Медвин?!.

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, — стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як мазки крові.

— Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. — І важко задихав: — Кінчаю слідство… — І підніс голос, повільно, грізно:

— Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Після розправи з Медвиним Григорій раптово побачив, що за ним спостерігає Наталка. Вона навіть гадки не має звинувачувати Григорія – вона хвилюється за нього, умовляє лишитися, забитися ще глибше в нетрі. Григорій пояснює їй усе:

— Дурна ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його помічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…

Григорій вирушає в дорогу. Наталка прощається з ним, поцілувавши на прощання.

Але Григорій повертається до Сірків за кілька днів – він не може піти, не попрощавшись.

Мати, плачучи, тикала Григорієві до рук набитий рюкзак. Батько застібав корячкуватими пальцями ґудзик йому на грудях.

— Бувай же здоров, синку! Патронів досить? Добре…

Тут увійшла Наталка. Пристібаючи на ходу діловито набійницю, вона увійшла виряджена, як на полювання. Брови рішуче зсунені, вуста стиснені. Бліда, як смерть, але спокійна. Стала посеред хати біля Григорія.

— Куди ж це ти, дочко?! — сплеснула мати руками. А батько примружив очі вражено. Наталка ж стала проти Григорія з непокритою головою і мить дивилася йому в вічі з мукою, запитанням… Мить коротку і мить безконечну… І знайшла там відповідь, — у тім погляді — в тій мішанині з любові, жалю і розгубленості від свідомості про нездійсненість щастя. Потім взяла його за руку, відчуваючи, як на ній товчеться жилка — товчеться кров, пориваючись до неї, — опустилась навколішки перед враженими батьками…

— Ой, Боже мій! — тільки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них мерехтливими очима, запаленими іскринками сліз та безповоротною рішучістю:

— Як уб’ють мене — то я не вернусь. А як судилось мені щастя… то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..

Тут мати не витримала і крізь сльози:

— Чого ж ти мовчиш, батьку?!.. Твоє ж насіння! Але не було в тім докору, лише розгубленість і далебі… співчуття. Так, співчуття. Вона дійшла серцем того, що старий доходив розумом.

Сірко почухав голову і зітхнув важко:

— Такі часи, бач… Таке життя… Ну, що ж…

Матері тільки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла ікону — ще своє благословення — і, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка щаслива), благословила, а тоді віддала старому і стала коло нього.

— Нічого, стара! Бог не без милості, козак не без щастя… Та й часи такі… Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя довіку, — щоб ні сили темнії, ні око злеє, ні куля ворожа… От… Та й не баріться, діти!

Наталка з Григорієм уночі переходять кордон, зчинивши страшний переполох, і, непомічені, тікають до Маньчжурії.

Шлях їм прослався вперед, в невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях, — шлях в життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну.

Додатково можна продивитися фільм за мотивами роману “Тигролови” (фільм не вповні відповідає тексту, наприклад, змінені імена персонажів, деякі епізоди усунені):


Привіт! Мене звуть Тетяна Волох, я викладач української мови та літератури, авторка цього сайту й повного курсу підготовки онлайн “ЗНО без нервів“. Я вже допомогла 100+ учням якісно підготуватися до цього важливого іспиту. Із радістю допоможу й Вам!:)

Залишити відповідь