Пропоную вашій увазі огляд фрагменту роману “Тронка” Олеся Гончара – новели “Залізний острів”.
Літературний рід: епос.
Жанр: новела-засторога.
У центрі новели – пара закоханих, Тоня та Віталик. Тоня працює вожатою в дитячому таборі, Віталик – радистом у радгоспі.
Тоня Горпищенко… виділяється своїми вигадками, і завзяттям, і голосом, що в неї він — як веселий дзвіночок! Коли не глянеш, вона в оточенні дітлашні, і хоч нікому Тоня не потурає, як і їй самій батько не потурав, усякого вміє приструнчити, однак, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неї найбільше, їм з нею гарно; Тоню вони по-справжньому люблять. Її веселої енергії вистачає і на танці, і на співи, і на різні ігрища, а дітям, що прибули сюди аж з обласного центру, ніхто так цікаво, як Тоня, не розповість про різні трави та про комах, про муравок та степових птахів, вона тобі й цикаду, і ящірку сама зловить, щоб зблизька її з дітьми роздивитись.
Якщо ж ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забуваєш біля моря щось із своєї амуніції, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся уникнути нагінки, Тоня-вожата цього тобі не пропустить.
Разом зі своїми вихованцями Тоня ходить у невеличкі походи й розповідає їм легенду про степову криницю, у якій нібито видніється на дні козацька шабля. У кінці тижня Тоня бере вихідний та йде на зустріч зі своїм коханим Віталиком.
…Радгосп уже спав міцним трудовим сном, коли, прослизнувши мимо сторожів попід парком, перемайнувши вулицю, дівоча постать нечутно шаснула до Лукії в садок, шаснула і з затаєним подихом стала над Віталиковою розкладайкою, у мокрій, що аж тіло облипала, одежі. Здається, дівчина зовсім не дихала якусь мить. А тоді ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тільки торкнула, і він одразу кинувся, підхопився, наче й не спав.
— Це ти?
— Я.
— Мокра вся, — він потягнув її до себе, — під яким це дощем була?
— Через лимани, затоки, через усе Чорне море до тебе брела! — беззвучно сміялася Тоня. — Акули на мене кидались, спрути, восьминоги…
Одного разу молоді люди вирішують влаштувати собі відпочинок і рушають до моря.
Ривок — стрибок — віраж через останню кучугуру, і ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна…
Один-однісінький серед морської рівнини бовваніє крейсер вдалині, і, крім нього, ніде ні паруса, ні катерка. Надбережжя теж пустинне, безлюдне. Тоня вперше тут, серед цих кучугур.
Ген-ген по берегу біліє самотня рибальська хатина, де кочує рибальська бригада в сезон лову, але зараз і там нікого не видно. Навіть дядько Сухомлин, що тижнями байбакує тут, стереже рибальську оселю, зараз не вийшов назустріч у своїм зім’ятім капелюсі та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокій…
Аж лячно хлопцеві стало, що вона така гарна. Невже це він, шкет, цілував ось її? Перед ним стояла, усміхаючись, ніби незнайома, зовсім доросла дівчина, а він перед нею щулився на човні у своїх трусенятах, як підліток, зніяковівши, знітившись перед блиском її оголених плечей, оголених ніг, стрункого дівочого стану. Присоромлений, він безладно веслував, крутився човном на місці, а Тоня, навпаки, почувалася зовсім вільно, стояла й закручувала перед купанням волосся вузлом, радісно оглядала це синє роздолля.
Віталик вирішує організувати для Тоні “екскурсію” на закинутий військовий корабель, що стоїть далеко від берега в морі.
— Хочеш, Тоню, махнем туди? Ми вже з хлопцями гостювали там…
Тоню це, видно, зацікавило.
— Але ж туди, мабуть, далеко? Скільки буде кілометрів?
— На кілометри не знаю, а на милі… миль десять буде.
Дівчина вагається, але по всьому видно, що їй дуже кортить глянути на те дивовисько зблизька.
Степ уже ледве мріє. Вітрильце їхнє таке маленьке, що навіть якби хто й був у цей час на узбережжі, то навряд чи помітив би їх звідти.
— Назад нам, Віталику, доведеться проти вітру?
— За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе!
Він жартує, але без посмішки. Невже і йому трішки- трішки лячно, тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихія стелиться навкруги. Мабуть, таке ж небо в космосі чорне, непривітне і, мабуть, так само має в собі щось затаєно-грізне. Темна морська просторінь навкруг, і тільки сонце високе, зенітове смажить їх з пустельною нещадністю, ллється на плечі дівчині, на голі Віталикові реберця, на густу темно-синю гладінь.
Вони припливають на цей корабель на маленькому човні, залізають на нього:
Все порвано, порубано, обдерто.
Досі дівчина не може як слід збагнути, що сталося з цим судном, чому воно, власне, тут? Сіло на мілину? Але ж тут глибінь! Привели моряки його, кинули в затоці й пішли собі, розпаливши апетити степових шукачів пригод. Не тільки такі, як Віталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйозні дядьки — голови колгоспів — брали участь у роздяганні цього сталевого велетня, тягли звідси різне обладнання, труби, а декому нібито дістались навіть цілком справні електромотори… Зараз тягти вже нічого, дух запустілості панує всюди, павуки переснували все судно — і де їх стільки набралось, як залетіли вони з степів аж сюди на тонких своїх павутинках?
Суднові, здається, не буде краю. Не з берега, тільки тут, зблизька, можна впевнитись, яке ж воно величезне. Ідеш крізь його залізні буреломи, спускаєшся то нижче, то вище («то знову гарматні відсіки… а то шлюп-балки!»), потрапляєш у якісь глухі закутки, залізні закапелки, в напівтемряву, то знову перед тобою грає сонцем іржава сталева стіна, який-небудь камбуз, або клюз, або відсік, серед яких Віталик тільки й може зорієнтуватись. Тут треба оглядатись добре, щоб не оступитись та не зірватися сторч головою вниз, в оте залізне провалля, де в глибині безодня, в плямах нафти чи солярки мертво лисніє застояна брудна вода.
А потім… Віталик із жахом розуміє, що забув прив’язати човен, а той уплив далеко у відкрите море.
І раптом Віталій тривожно застиг, задивлений кудись у море, до чогось там прикипів поглядом, і Тоні здалося, що хлопець зблід, що на обличчі йому відбився жах. Тоня теж глянула в той бік і серед темряви невпокійливих хвиль побачила… маленький чорний каючок!.. Хтось пливе! Хтось підпливає до них! Вона навіть хотіла гукнути Віталикові: «Хто то пливе до нас?» — але в каюку не було нікого, він був… порожній!!! Мов у недоброму сні, якимось навіть недоречним видався він — без нікого! без живої душі! — серед безмежжя хвиль!.. Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою… Помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що її першої миті Тоня й не впізнала без вітрильця, то ж їхній був човник, їхній баркасик, що його тепер вітер тихо, ледь помітно, але безповоротно відгонив у море.
Тоня й Віталик змушені залишитися на розпеченому металевому кораблі. Удень вони страждають від спеки, ближче до ночі їм стає холодно.
А вони сидять, мов сироти, позіщулювались у затишку бойової рубки, їм холодно — залізо судна після денної спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилася Віталикові головою на коліна і, здається, заснула, змучена переживаннями, а Віталій не зводить очей з берега, намагається розібратись в усьому, що сталось. Він, він винен у всьому! І нема тобі виправдань, не шукай їх. Підбив, заманив Тоню, яка з своєю любов’ю так довірливо пішла за тобою, а ти… Куди ти її завів? У пастку, в смертельну пастку завів, сам не бажаючи того, однак і не сказавши дівчині всієї правди, не застерігши, що її тут жде.
Жде вас обох тут не тільки голод і спрага. Звичайно, він готовий ради Тоні на подвиг, на самопожертву, але за таких обставин навіть це не потрібно — кому тут потрібна твоя самопожертва? Твоя провина перед нею безмежна, і хоч Тоня це розуміє, але з уст її не зірвалося жодного слова докору, і вона й зараз тулиться до тебе в довірі з любов’ю, сльозами, ніжністю. Від природи тобі дано бути дужчим за неї, виявляти мужність та винахідливість, а ти ось тепер нічого не спроможний зробити. Може, таки треба було стрибати за борт і кинутись вплав за човном уздогін? Та коли він, мало не зірвавшись, в одну мить скотився зі щогли й кинувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:
— Не смій! Не доженеш! Утонеш!
Таки ж правда: тут і майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалібно запитала:
— Як же це ти, Віталику? Чому ж не прив’язав?
Він щось неврозумливе белькотів на виправдання, що ніби ж прив’язував, ніби ж накинув кінець вірьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тоні лише того, що, коли проробляв це, увагу його відволікли саме її босоніжки, які треба було кинути їй на палубу…
Але найстрашнішим є те, що корабель можуть вночі бомбити – його використовують для тренування військових. Зіщулені Тоня й Віталик сидять на палубі, і перед Віталиковим внутрішнім зором проноситься все його життя.
А лихо сталось. Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає себе, обдумує знову й знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і все, що він встиг у житті? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залізним саркофагом для них? По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, а всі оті будовані й незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують у майбутнє вже без тебе, а ти, хлопче, куди ти звідси помандруєш? Помандруєте, помандруєте,— ніби нашіптував йому злий якийсь голос,— і ти, й твоя Тоня, і ніколи не відродитесь, не повернетесь до ваших степів сонячних, до магістральних каналів, що їх там будують, до виноградників, що там зеленіють… Будуть атомні ери, міжпланетні польоти, дива-чудеса з’являтимуться на землі, але то все буде уже без вас, без вас… Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гігант. І хіба ж не так? Володітиме небом, матиме владу над грозами, над стихіями, все небо буде їй підвладне, — з блискавицями, з дощами, з нуртуванням хмар! Усі могутні сили природи будуть послушні людській волі, порухові людської руки. А ти ось тут не можеш зрушити з місця купу залізного брухту, не можеш викресати іскру вогню, не владен відвести від своєї Тоні удар…
А Віталик спить після втоми та виснаги, спить в неї на колінах. Хай відпочине, тоді він, може, й справді що-небудь придумає, вона в нього вірить і зараз не менше, як тоді, коли сідала в каючок. Мабуть, з цієї віри в нього, в його здібності і зародилось ще в школі її почуття до
Віталика. Для неї, яка з трійок не вилазила, було просто дивовижно, як він швидко все схоплював, який розум у нього чіпкий та бистрий, в трудні хвилини на виручку цілому класові приходила його догадливість, блиск його думки, його тямущість. Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж із таких скромняг виростають ті, що стають потім відомими, роблять великі відкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз у цій скруті він став ще дорожчий для неї, ніжність до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душі через край… Як вона хотіла б зберегти його для днів завтрашніх, для всього того, що він міг би здійснити, винайти, відкрити! У своїх мріях бачила його то в далеких океанах, то в отих зоряних космічних просторах, де Віталик у скафандрі вже прокладає дороги до інших планет..
Новела має відкритий фінал (але згодом з подальшого тексту роману стає зрозуміло, що Тоні й Віталикові вдалося врятуватися).
Отже, темою новели є зображення першого кохання молодих людей й смертельної загрози війни. Співзвучна з темою й ідея твору – зброя та війна несуть людству смертельну загрозу.
Додатково можна продивитися фрагмент фільму “Тронка”, у якому показані події новели:
Привіт! Мене звуть Тетяна Волох, я викладач української мови та літератури, авторка цього сайту й повного курсу підготовки онлайн “ЗНО без нервів“. Я вже допомогла 100+ учням якісно підготуватися до цього важливого іспиту. Із радістю допоможу й Вам!:)
