Новела “Valse Mélancolique” Ольги Кобилянської: аналіз і скорочений виклад

Три дівчини. Усі з різними талантами і прагненнями, але є одне спільне бажання – реалізувати свої мрії. Як складаються їхні долі? Про це ми дізнаємося з новели Ольги Кобилянської.

Літературний рід: епос.

Жанр: новела (музична новела).

Літературний стиль: модернізм.

Тема: вплив мистецтва на людину, доля митця.

Головна ідея: жінка – самодостатня й незалежна особистість.

Скорочений виклад:

Дві подруги разом винаймають кімнату. Одна з них, Ганна, художниця, «була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку [мистецтво] та найти й собі дорогу до неї. …Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною. …Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно…». Оповідь ведеться від першої особи – розповідає цю історію Марта. Вона хоче стати вчителькою: «Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба — і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого.» Дівчата мають різний темперамент, але уживаються разом. Ганна – приклад емансипованої жінки, яка прагне самоствердитися й досягти власного успіху в житті, не створюючи родини. На відміну від подруги, Марта прагне тихого сімейного життя, хоча й погоджується з Ганною, коли та безапеляційно заявляє: «не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою [тобто мистецтвом], і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа не має…».

Господар квартири підняв орендну плату, і це неабияк засмутило дівчат. Ганнуся взагалі розлютилася. Марта сказала, що візьме додаткові уроки, щоб заробити більше грошей, але Ганна не пристала на цю пропозицію, натомість пообіцяла продати свої картини. Марта також відмовляє її від цієї затії, розуміючи, що картини дуже багато важать для подруги. Урешті-решт, Марта пропонує взяти ще одну компаньйонку, щоб разом ділити витрати на квартиру. Ця ідея спочатку надзвичайно не сподобалася Ганнусі: «Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде балаклива, з лиця бридка і, розуміється, без крихти артистичної освіти, бог знає з якими некультурними привичками — чиста розпука!»

Урешті-решт, Марті вдалося переконати Ганну, і дівчата поширили інформацію про пошук співмешканки. За кілька днів жінка, яка допомагала їм по господарству, повідомила, що квартирою цікавилася якась молода пані. «Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої. “Софія Дорошенко”, — прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум’яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони… Був вузької продовгуватої форми з золотими беріжками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього…». Ганна проти того, щоб Софія жила тут, а Марта намагається дізнатися про дівчину більше.

Через два дні Софія Дорошенко прийшла познайомитися з дівчатами. На той момент Ганна була в поганому гуморі, тому що не отримала стипендії, на яку так сподівалася. Марта також переживає, але з іншої причини: молодий професор, який дуже їй подобається, почав приділяти увагу не їй, а іншій дівчині. Спостерігши це, Ганна докоряє Марті, що та закохалася, а їй слід більше звертати уваги на опанування наук і досягнення власних цілей.

Софія зайшла і, привітавшись, сіла біля столу. «А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісне чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї… Недобра була в тій хвилі». Хвилюючись, Софія починає несвідомо гризти кінчики пальців. «Мені спалахнула кров у лице, — я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір’ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе». Софія, зрозумівши, що господині не можуть рішучо відмовити їй, полегшує їм цю роботу:

«— Не можете рішитися відмовити, пані? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з’явилася тут перед вами… Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею — і через мене! О ні, ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім — гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що відступаю,— додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по артистці, — але я справді не можу інакше. Тут, видко, — додала, оглядаючися, — панує тонша краса, але я мушу шукати любителів музики».

Ганна зацікавлюється, змінює свою думку і запрошує музикантку залишитися. Наступного дня Софія оселяється у квартирі з дівчатами. Софія грає етюд Шопена на фортепіано, і Марта з подивом зазначає, що «душа стала здібна розуміти музику».

«Артистка сиділа проти неї, спершися о спинку крісла. Вічно рухливі руки лежали тепер бездільно на колінах, а лице поблідло. Від сильного впливу музики поблідла, а очима просто освічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над нею запанувала інша сила, чим її власна, і як вона піддалася їй.

А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали по клавіатурі, мов білі листки…

Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами.

— Ви вроджена артистка, — говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку, — і я дуже щаслива, що ви опинилися між нами.

Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Мабуть, була призвичаєна до подібних слів. Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася такою дрібною й незначною перед нею, що й не находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов — великий чоловік, але й музика – не менший!»

Софія розповіла, що її батько помер, а мати через хворобу прикута до крісла й живе зі своїм братом. Софія боїться одруження дядька, адже це означатиме, що він більше не зможе оплачувати її навчання. А їй так хочеться вступити до консерваторії у Відні!

Ганна, аналізуючи характер Софії в розмові з Мартою, припускає, що Софія пережила нещасливе кохання.

Дівчата подружилися.

«— Ганнуся слушно називає тебе жінкою, — сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. — Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю, між тим коли з нас обох, т. є. З Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти — ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі…

Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками… Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею…

А вона, наче відчула те й хотіла піднести мене до себе, сказала:

— З тебе буде прегарна мати, Мартухо!

— З тебе не менше, — впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.

Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.

— З мене — ні! — відтяла понуро, мовби я вразила її.

— О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності…

— Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа,— сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. — Я не з тих, що вміру люблять!»

Одного разу до сусіднього будинку в’їхало молоде подружжя. Побачивши це, Софія геть змінилася: «Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…» Увечері вона почала грати на фортепіано, і це був якийсь не відомий Марті твір: «Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, — і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину… Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку». На запитання Марти, що це за твір, Софія відповіла, що це «Valse Mélancolique» і вона є його автором.

Марта переживає через закоханість у професора, який навідується додому до іншої. В один із таких днів вона повертається додому й починає плакати. Свідком цього стає Софія і починає з Мартою розмову: «Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя». На питання, чи кохала Софія, вона відповідає: «Є рід любові жінок, на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. … Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні; мала ще іншою стати, не знаю вже якою там…Не розумів мене. Характеру моєї любові не зрозумів. … Одного дня, — говорила дальше, по хвилі глибокого віддиху,— розійшлися ми лише так, до “завтра”; я з усміхом на устах і з сонцем у душі, бо ми мали знов бачитися. І не побачилися більше. Від’їхав, а ліпше сказати — втік». Марта розуміє, що це саме той чоловік, що оселився в сусідньому будинку з молодою дружиною.

Софія пояснює, що тепер усю свою любов вона віддає мистецтву. Саме це є для неї найважливішим.

За кілька днів Софія поїхала до матері, а повернулася з приголоишливою звісткою: мати померла.

«Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.

Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима…»

Настав травень, і дівчата були сповнені надій. Ганна продала одну зі своїх робіи і мріяла про подорож до Рима. Марта стала нареченою професора, в якого була закохана. Софія хоче поїхати на навчання до Відня. На жаль, сподівання Софії не справдилися. Того вечора дівчина прийшла до квартири сама не своя. Марта і Ганна були здивовані зміною в її образі і дізналися, що Софіїн дядько одружився і не можу утримувати її у Відні. Це розбило всі надії дівчини. Софія зіграла свій «Valse Mélancolique», але коли закрила кришку фортепіано й пішла до іншої кімнати, дівчата почули «страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн…». Одна зі струн порвалася. Це дуже вразило Софію, і вона пережила серцевий напад. На жаль, її не змогли врятувати.

«Фортеп’ян “музики” забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки…

Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом — і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, [21] то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.

— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.

— Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець — мій. Я заробляю сама на нього, і він — мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!

І може, справді, я того не розумію! Але… що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата… хоч… розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й “музика”, той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні!

Лиш вона не могла вижити вповні.

Як і опиралася всьому напорові згубної сили майже класичною рівновагою сильного духу, — самій музиці вона не могла опертися. А її кінець сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі…

Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя…

Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..»

Образи персонажів:

Ганна:

Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій — була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад. Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки.

Вона душею — артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того, вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ.

Софія Дорошенко:

Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима…

…темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію…

Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.

Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.

На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, — заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, — то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці.

Завсіди спокійна, як мармур.

Марта:

Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб повзав… Тому повзаю, й корюся до сьогоднішньої днини, й належу до тих тисячок, що родяться на те, щоб без нагороди гинути!


Отримай доступ до тестів та відео за цією темою на онлайн-програмі “ЗНО без нервів”😊.
Ось тут усі деталі: https://learn.promovu.in.ua/distance-course/

 



Залишити відповідь